Якось на презентації почув від Андрія Кокотюхи оригінальне визначення: мовляв, ті, хто пише й видає книжки в Україні, — це «люди з особливими потребами». Ще більш справедливим видається таке означення щодо краєзнавців, які роками збирають документи, історії, фотографії, а тоді пишуть і видають книжечки накладом 100—200 примірників, які навіть не потрапляють у книгарні (та й книгарень там часто немає). Більшість книжок, про які піде мова, я одержав від авторів. Та цей нарис — не так подяка їхній праці, як заклик до визнання цінності їхньої роботи. Отже — не про красиві путівники для туристів: ніхто ж усерйоз не думає, що якась напівброшурка може затягнути натовпи цікавих у селище Сурово біля Дружківки на Донеччині, чи у буковинське село Грозинці, а чи в Лугини на Поліссі.

«Районні» історії пишуть по-різному. Ось, наприклад, путівник «Стежками Північного Приазов’я» (Запоріжжя: Поліграф, 2002). Це таки запрошення до подорожі: «Яке чудове життя, між іншим, і тому, що людина може подорожувати. Це заглядання, вдумування в чуже буття чи цілого народу, чи однієї людини, дає спостерігачеві такий загальнолюдський і приватний урок, якого ні в книгах, ні в яких школах не знайдеш». Відтак, детально описані вісім маршрутів по Чернігівському району Запорізької області (крім авторів — О.П.Бадіон та Ю. М. Дігтяр — у розробці маршрутів взяли участь ще майже 30 ентузіастів!). Гарні кольорові фотографії та історико-краєзнавчі довідки, як-от: «Село Богданівка (колишня німецька колонія Гнаденфельд) заснована німцями-менонітами в 1835 році. Село мало дві вулиці. Дуже багато зелені: росли акація біла та вишні. Напередодні Великої вітчизняної війни в селі було 106 дворів». Або так: «Село Смирнове (до 1946 року Попівка) засноване у 1805 році державними селянами — вихідцями з села Попівка Чернігівської губернії. В 1813 році за дозволом царського уряду сюди переселилися ще кілька десятків сімей — нащадків колишніх козаків Миргородського полку».

Подібна за структурою і книжка Івана Снігура «Грозинці на вітрах історії» (Чернівці: Букрек, 2002). Тут можна прочитати про сторожовий курган і дерев’яну фортецю, які існували на території теперішнього села; про русинів, євреїв, караїмів і циган північної Бессарабії; про храми і школи; про податки в царські і румунські часи. Багато спогадів автора, народних переказів і легенд, описів побуту, одягу, знарядь праці, ілюстрованих світлинами з позаминулого сторіччя. Висновок такий: «Хай же запам’ятає молодь, що у нас є своя самобутня історія, людяність і віра, і тієї золотої історичної нитки ми не загубимо».

У «Східниці» (Дрогобич: Коло, 2004) її автор Михайло Базар більше уваги приділяє модерній історії, починаючи від початку ХХ сторіччя, коли нинішнє селище виглядало так: «З підгірського села Східниці до Борислава буде півтори години ходу, дорога возова через діл у сльотливім часі дуже прикра, недогідна; тому підприємці, що добувають там у великій кількості нафтяну ропу, пускають її рурами через Мразницю, Борислав на Губицьку толоку до великанських котлів, з котлів на залізничний дворець і дальше в широкий світ» (з оповідання Стефана Коваліва 1910 року). Далі — про участь східничан у Першій світовій війні та визвольних змаганнях; про їхню долю у 1920—1930-ті роки під поляками та на початку Другої світової — під німцями; опис буття у повоєнні роки (розвиток нафтовидобування і курортної інфраструктури селища). Читач знайде у книжці біографічний список східничан, що служили у різних військових формуваннях: січових стрільців, УПА, в Червоній армії.

На архівних джерелах базується і книжка Володимира Качура «Історія Дружківки та її округи. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття» (Донецьк: б/н, 2009). Наведені списки жителів за ревізією 1795 року, з чого випливає, «що першопоселенцями на землях Дружківки після кочівників були запорозькі козаки, а після ліквідації Запорозької Січі — українські селяни». У 1778-му землі по річці Кривий Торець отримав російський дворянин (походженням з Литви) М. Я. Аршеневський. Він переселив сюди частину своїх селян з території нинішньої Сумської області. Почата В. Качуром тема продовжена вчителькою історії Юлією Пивовар: «Історія Яковлівки та Сурово» (Дружківка: б/н, 2011). Це два колишні селища, які нині є частиною міста Дружківки. Яковлівка з’явилася при залізничній станції на Курсько-Харківсько-Азовській залізниці (споруджена у 1868-1869 рр.), а у заснуванні поселення Сурово, можливо, брали участь німці-баптисти. Є інформація і про значний подальший потік мігрантів з Росії (влаштовувалися робітниками на заводи).

Й нарешті Є.Б.Фіалко та Є.О.Шаповалов упорядковують осяжну збірку на 312 сторінок формату А4: «Відома і невідома Олексієво-Дружківка. До 300-річчя селища» (Донецьк: Донбас, 2011). Тут уперше, як на «офіційне» донецьке краєзнавство, з’являються такі, наприклад, нариси, як «Великий терор 1937-1938 років», «Газети часів окупації» тощо. Додано витяги з раніше опублікованих праць, зокрема, з книжки Гіроакі Куромія «Свобода і терор у Донбасі» (К.: Основи, 2002); надруковано статтю Олекси Тихого «Думки про рідний Донецький край», яку 1977-го визнано «антирадянською пропагандою». У цій збірці ми знову зустрічаємося з німцями-менонітами (походженням з колонії Хортиця), які у 1892 році придбали тут землю і заснували нову колонію. Їх будинки збереглися, а от самих німців життя розсіяло по світах.

Насамкінець — про унікальну книжечку, яку сміливо зараховую до «районного» краєзнавства, хоч ідеться в ній про... Одесу. Колись її подарував мені автор, академік Ювеналій Петрович Зайцев, як дізнався, що, буваючи в цьому місті, полюбляю гуляти приморськими схилами в кінці Французького бульвару. Вона називається «Дикая природа в городе Одесса: парк им. Т.Г.Шевченко — Ланжерон. (Фенологические заметки)» й видана у 2001 р. Молодіжним екологічним центром ім. В. І. Вернадського. У передмові чесно (на собі перевірив) сказано: «Мало кто догадывается о том, что дикую природу можно встретить и в самом городе — в парках, на берегу моря... Натуралистические экскурсии способны убедить нас в том, что даже в городской среде обитают дикие растения и животные, которые живут своей обычной жизнью, и, можно полагать, «не теряют надежды» на то, что отношение человека к ним изменится к лучшему». Чотири основні розділи брошури — Весна, Літо, Осінь, Зима — описують «таємне» життя прибережного району Одеси. Плюс «вставні есе», на зразок проблеми перевилову риби в Чорному морі або інтродукції піленгаса. Поруч — дивовижна історія розвитку й загибелі міні-спільноти, справжньої підводної оази водоростей, креветок, рачків, бичків і рибок, що утворюється на викинутій в море автопокришці!

Пригадую, як мої шкільні вчителі часто повторювали: «Ти стільки разів людина, скільки ти знаєш мов». Мабуть, можна сказати ще й так: «Ти стільки разів людина, скільки сіл або міст ти можеш назвати хоч би до деякої міри своїми». Читаючи оглянуті книжки, й можна познайомитися з життям, історією та сподіваннями інших людей, стати ближчим до них. І лиш тоді з’явиться «чуття єдиної родини».

Володимир О.ТИХИЙ