«Усі росіяни одним миром мазані» — сьогодні в Україні досить часто можна почути цю формулу в тій чи іншій варіації. Щонайменш засумніватись у її правдивості може спонукати книжка статей російської правозахисниці Валентини Шарипової «Дні приниження та гніву». Характерно, що назва книжки на обкладинці затуляє частину обличчя не кого-небудь, а Володимира Путіна. І це поєднання, в принципі, вичерпно характеризує видання.

Валентина Шарипова — співголова тверського відділення «Меморіалу», організації, що нині опинилася під загрозою закриття. Її статті протягом 2011—2014 років друкувалися на різних опозиційних сайтах на кшталт Grani.ru.

«Дні приниження та гніву» складаються з 39 текстів плюс післямови. Головна тема — Путін. Диктатор у контексті внутрішньої політики, зовнішньої, побуту, міжлюдських стосунків і т.д. Гостра критика, прямі й різкі особисті характеристики. У російському сьогоденні Шарипова явно пише на межі фолу, дозволяючи собі порівнювати, наприклад, Путіна з блохою, а Мєдведєва з грілкою, що була призначена декілька років підтримувати належну температуру у відомому кріслі. Справді російська широта діапазону, чи не так? На тлі вже майже сформованого культу особи раптом — блоха...

Крім яскравих і «кусючих» характеристик, у «Днях приниження та гніву» є й чимало інформації, яка не дуже часто з’являється в українських джерелах. Скажімо, декотрі біографічні подробиці Путіна, включно зі зв’язками з НКВД його родичів, включно з батьком. Або кумедніші речі — деталі «великого шляху» побудови героїчної біографії президента на прикладі добре знаного авторці міста Твері, де «правильні» місцеві краєзнавці, за її словами, добре попрацювавши, виводили рід головного нинішнього російського героя то від святого князя Михайла Тверського, то від родини Путятіних (а від них уже, на секундочку, недалеко й до самих Рюриковичів!). Чи, зрештою, непросту історію взаємин із однією сім’єю вже з наших днів — Собчаків. Багато хто в Україні пам’ятає про співпрацю Путіна з такою неоднозначною постаттю, як перший демократично обраний мер Санкт-Петербурга Анатолій Собак.

Статті Валентини Шарипової, як уже, мабуть, зрозуміло, дуже публіцистичні в сенсі активного висловлення власної думки. Авторка на свій розсуд і трактує, й прогнозує події. А датування текстів дозволяє вже сьогодні дати оцінки деяким прогнозам і трактуванням. Так, припущення Шарипової про втручання Росії в українську Революцію Гідності справдилося з лихвою.

Цікаві та важливі й статті, присвячені перспективам російських антивладних протестів, перспективам падіння режиму. Правозахисниця і публіцистка, схоже, сприймає їх на даному етапі доволі скептично. Одна зі статей навіть має назву «Зарано ховати Путіна». На відміну від деяких інших оглядачів, Валентина Шарипова явно вважає, що запас міцності режиму ще досить великий, а можливості опозиції та протестно налаштованих громадян, відповідно, навпаки — замалі (ще вона регулярно закликає не піддаватися на ілюзії «смішності», «приреченості» диктаторів, адже навіть такі, здавалося б, ходячі казуси, як Янукович, уміють показати зуби). Серед проблем антивладного руху вона називає й брак реакції опозиціонерів на потреби російських мас, і слабуваті особистісні масштаби, й неврахування традицій протестів (спеціально з цієї нагоди Шарипова розповідає про заворушення в Новочеркаську, що відбулись 1962 року). Отже, настрій Шарипової аж не надто веселий — схоже, вона налаштована й надалі вести хроніку прикрих місяців і років диктатури, стократ прикрих для людини вільнолюбної та темпераментної. І, ніби зітхаючи, цитує блискучого Володимира Войновича: «Хвороба кумиротворення нагадує грип у важкій формі. Важко виліковується, але імунітету не дає і на старі щеплення не реагує. З’являється новий вірус, а з ним нова епідемія». А це — й нам зайвий привід не сподіватися надто активно на те, що Путін «ось-ось упаде» і, як сподівався сер Генрі в «Собаці Баскервілів», «усе закінчиться».

Нарешті, на відміну від любителів «радіоактивного попелу», авторка «Днів приниження та гніву» відверто й недвозначно співчуває Україні в усіх останніх подіях — і в революції, й у війні. Та, навіть повертаючись до російської опозиції, закликає її «вчити українську». Статті про нашу країну, поза сумнівами, потішать самолюбство українців. Але й укотре нагадають про пильність, зібраність і стійкість, що необхідні нам сьогодні, — надто потужний, цинічний і скажений у нас ворог. Можливо, протистояти йому трохи допоможе й «наш» голос із його тилу, чи, краще сказати, з іще одного потенційного фронту — з інакшої Росії.

Олег Коцарев