Re: цензії

28.04.2025|Ігор Зіньчук
Заборонене кохання
24.04.2025|Вероніка Чекалюк, науковець, кандидат наук із соціальних комунікацій
«До співу пташок» Олега Кришталя як наука одкровення
21.04.2025|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мови
Джерела мови російського тоталітаризму
18.04.2025|Ігор Зіньчук
Роман про бібліотеку, як джерело знань
18.04.2025|Валентина Семеняк, письменниця
За кожним рядком – безмежний світ думок і почуттів
12.04.2025|Андрій Содомора
І ритмів суголосся, й ран...
06.04.2025|Валентина Семеняк
Читаю «Фрактали» і… приміряю до себе
05.04.2025|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
«Ненаситність» Віткація
30.03.2025|Ігор Чорний
Лікарі й шарлатани
Пісня завдовжки у чотири сотні сторінок

Літературний дайджест

24.12.2014|13:49|Читомо

Бриних: українська література має бути зажерливою і загрібати все

18 грудня під час «Тижня літератури» в PinchukArtCentre з лекцією «Посткарнавальне безглуздя світу й класична вкраїнська література: проблеми трансплантації» виступив Михайло Бриних.

Автор хрестоматій доктора Падлючча, літературний критик, публіцист розповідав присутнім про канони й люстрацію в українській літературі, і те, чому ми не маємо розбазарювати своїх класиків. Читомо законспектувало найбільш цікаві й гострі висловлювання лектора.

Про канон

Канон потрібний суспільству для того, щоб не читати книжки, аби звузити свій культурний простір до певної кількості обов’язкових авторів. Усе інше, відповідно, припадає пилюкою, і про нього вже можна не згадувати. Український літературний канон потребує не перегляду і не люстрації жодним чином, а доповнення і повернення тих імен, які вважалися тривалий час другорядними. Що справді потребує перегляду, так це не канон літератури, а канон літературознавства.

<a href=Михайло Бриних: «Канон потрібний суспільству для того, щоб не читати книжки»" width="700" height="467" />

Про українських класиків

Ми не настільки літературно багата нація, щоб розбазарювати своїх класиків на кшталт Панаса Мирного. До речі, Панас Мирний – це дзеркало сучасної жовтої журналістики. І всі його сюжети, як-от, «теща повісилася», «зять зарубав сокирою» – це все наше інформаційне сьогодення, адже такі речі обожнюють провідні українські видання і телеканали.

Якщо розглядати українську літературу, починаючи з Тараса Шевченка, то перше, що впадає в око, – це наше відставання від художніх і естетичних пошуків, актуальних у всьому світі. Нам довелося просто визнати, що українська література мінімум десь на сторіччя відстає від літератури всесвітньої.

З Миколою Гоголем от біда, що ніби він й не зовсім такий наш. Але знову ж таки, українська література має бути страшно зажерливою, експансивною, має загрібати все, що може. Якби Чайковський писав не музику, а літературу, треба було б і його гребти однозначно. Бо якщо ми почнемо так роздавати, то й галичан позбутися буде легко на користь Австро-Угорщини.

Читайте також: Михайло Бриних: «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому 

 <a href=Михайло Бриних: «Канон потрібний суспільству для того, щоб не читати книжки»" width="700" height="467" />Про масову літературу

«Маскульт» – це явище не так пов’язане з літературою, як з поліграфією. Народження жанрів масової літератури в Україні відбувається тільки на початку ХХ століття. Тобто тільки у ХХ столітті були написані перші науково-фантастичні твори, перші детективи. Дуже несприятливим збігом обставин для нашої літератури є те, що часи найбільш хорошого і якісного маскульту припали на роки розстрільні, і дуже багато всього важливого для української літератури, що варто було б вертати у канони і наслідувати, написано авторами, яких час від часу намагалися активно люструвати.

Про новаторство Смолича

Письменник Юрій Смолич був радянським на 300 %. Але у своїй трилогії «Прекрасні катастрофи» він започаткував українську наукову фантастику. При чому одна із трьох повістей є першим у світі зомбі-романом. Слова «зомбі» він не вживає, бо навряд чи був знайомий з гаїтянською історією, але у нього там є живі мерці. До того ж цей твір є суто ідеологічним зомбі-романом.

Про соцреалізм

За визначенням Павла Загребельного, соціалістичний реалізм – це стиль, який передбачає якнайкращий розвиток для всіх можливих стилів в прозі і якнайповнішої реалізації стильових експериментів, шукань. Але насправді Загребельний має абсолютну рацію, адже в цьому словосполученні головним словом є «соціалістичний», а не «реалізм». І взагалі ми говоримо не про стиль, а про таку річ, як ідеологічний реалізм, який нікуди не подівся і в наш час. Ми його називаємо «нацреалізм» або «патріотичний реалізм». По суті, це твори, які б могли спокійно виходити в радянський період, просто там була інша ідеологія. Але з художнього погляду, така проза часто позбавлена значних естетичних пошуків і експериментів.

Перша хвиля українських нових модерністів-вісімдесятників була однозначно агресивна щодо соціалістичної спадщини. Але вісімдесятникам реалізм скинути з поїзда не те, що не вдалося, а вони великою мірою зазнали в Україні поразки.

<a href=Михайло Бриних: «Канон потрібний суспільству для того, щоб не читати книжки»" width="700" height="467" />Про сучасну літературу

По суті, майже кожна помітна українська книжка останніх двох десятиліть з’являється під пафосом «перший такий-то український роман»: перший український любовний роман, перший український історичний роман на героїко-патріотичну тему. І оця першість як маркетинговий хід – це дуже добре. Але насправді, ігри в першість нам абсолютно не потрібні. Навпаки, потрібніше для української літератури було б вказувати на ті зв’язки, які існують між сучасними і давніми письменниками.

Про літературознавство

Наша трагедія полягає у тому, що маючи таку класну літературу, ми не можемо про неї цікаво розповідати. Найперше завдання, яке стоїть перед кожним літературним критиком – це показати, чому Леся Українка сучасна, чому її треба читати саме сьогодні, як її розуміти. Це все чудово, що Шевченка малюють з беретом Че Гевари або Лесю Українку з гранатометом, але треба робити це не з портретами, а з текстами – в текстах шукати і гранатомети, і берети Че Гевари. Це все має бути знайдено, виокремлено і належно потрактовано. Бо зацікавити лише голим текстом неможливо.

Про викладання літератури в школі

Вчитель – людина без прав, він не може за власною методологією викладати літературу. Наша середня школа є заручником тієї системи, яка сформована була не вчора і має відповідні традиції. І про викладання літератури в школі можна буде задумуватися тільки тоді, коли полетять до дідька всі ці «районо» і «облно», які зараз є, і вся ця бюрократична вертикаль середньої школи, яка просто унеможливлює будь-яку ініціативу з боку вчителя. Я вже мовчу про те, що ініціативи цієї немає. І книжок діти не читають – це загальновідомий факт.

 Cвітлини  зі сторінки  PinchukArtCentre в Facebook  

 Анастасія Трепитьон



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

02.05.2025|13:48
В’ятрович розкаже, як перемогли «велику вітчизняну» в Україні
01.05.2025|16:51
V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує старт продажу квитків та імена перших учасників
01.05.2025|10:38
В Ужгороді презентували «гуцул-фентезі» Олександра Гавроша
30.04.2025|09:36
Андрій Зелінський презентує нову книгу «Мапа»
29.04.2025|12:10
Новий фільм класика італійського кіно Марко Белоккьо: історична драма «Викрадений» виходить на екрани у травні
29.04.2025|11:27
«Основи» готують оновлене англомовне видання «Катерини» Шевченка, тепер — з перекладом Віри Річ
29.04.2025|11:24
Що читають українці: топи продажів видавництв «Ранок» і READBERRY на «Книжковій країні»
29.04.2025|11:15
Митці й дослідники з 5 країн зберуться в Луцьку на дводенний інтенсив EcoLab 2.0
24.04.2025|19:16
Ееро Балк – лауреат премії Drahomán Prize за 2024 рік
24.04.2025|18:51
Гостини у Германа Гессе з українськомовним двотомником поезії нобелівського лауреата


Партнери