Перед брамою вивішено довгий перелік правил для відвідувачів. Особи чоловічої статі зобов´язані перебувати на території з покритою головою. Убори для голови на час відвідин можна позичити у квітникарні відразу за брамою. Забороняється приводити собак та інших тварин. Велике прохання дотримуватися тиші та спокою. Пересуватися винятково алеями, в жодному разі не вузенькими коридорами поміж могил. Не рвати ягід, не ламати гілок, не нищити зелених насаджень.

Зелень є невід´ємним і визначальним елементом цього посмертного космосу. Колись я вже писав про це. Щоправда, після відвідин іншого єврейського цвинтаря – в Чернівцях: "Тут ідеться не просто про колір, а про стихію. Зелене починається в березні, а закінчується в жовтні і воно є звіром. Це такий пожирач цвинтарів, його ще називають травою забуття, але це неправильно, бо річ не тільки у траві. Якщо цвинтар залишається без людей, тобто в єврейському місті і світі не стає тих, котрі мали б ним опікуватися, то зелене робиться цвинтарним викликом і знаком".

Пишучи тоді ці рядки, я ще не знав, що єврейська культура поховань дозволяє могилам заростати. Я прочитав про це щойно тепер, перед тим, як вибратися сюди. Тобто якщо зелене, переважно плющ або барвінок, повністю оповиває собою плиту – так, що з неї вже й нічого не прочитаєш, то це природно і символічно: кругообіг тіл. Згідно зі, скажімо, Спінозою.

Це велетенський єврейський цвинтар у берлінському районі Вайсензеє. Кажуть, наче другий за величиною в Європі – після того, що є у польському Лодзі. Перші поховання ще з 1880-х років. Тут увесь розквіт і увесь цвіт старого берлінського міщанства – купці, фабриканти, банкіри, ювеліри, правники, лікарі, професура, митці, видавці, журналісти. Написи – ті, що не позаростали, – здебільшого німецькою. Прізвища й імена традиційно перегукуються й римуються: Samuel, Ariel, Nathaniel, Cohn, Kohn, Kahn, Kohan, Kogan, Kagan, Esther, Sulamith, Ruth, Goldenbaum, Rosenfeld, Zuckerberg. І звичайно ж – окрема категорія прізвищ, утворених від географічних назв. Найбільше, зрозуміла річ, Берлінерів. Далі Варшауери, Кракауери, Данциґери, Ляйпциґери, навіть почесні львів´яни Лемберґери. Не обійшлося й без Гамбурґерів.

Ще про дати. Тут майже немає тих, хто був би похований десь між 1938-м і другою половиною 1940-х років. У цьому проміжку берлінські євреї різко перестали помирати в Берліні. Передусім тому, що їх у ньому фактично не стало. З 1942 року не стало зовсім. Помирали вони протягом усього цього часу масово і в інших місцях, назви яких Аушвіц, Біркенау, Дахау, Майданек, Заксенгаузен, Маутгаузен, Равенсбрюк, Бухенвальд. І ще багато таких назв. Тобто період націонал-соціалізму, особливо друга його половина, явив собою дуже промовисту цезуру в історії цвинтаря, коли той поступово перестав збільшуватися й застиг.

Чи були в нацистів плани його подальшого знищення? Чи мародерствував по найбагатших похованнях місцевий люмпен, озброєний ломами й кайлами? Чи не з´являлися в міського керівництва проекти щодо "розчищення місця" під якийсь колосальний об´єкт народногосподарського призначення?

На ці запитання я ще постараюся знайти відповіді. У моєму рідному Франику радянська влада й без нацистів здогадалася залити штучне озеро саме на місці масових розстрілів. Так, наче підстрахувала третій райх, покривши водами територію його злочину. Щоб трудящі нового міста плавали і пірнали в задоволення, а також змагались у веслуванні.

У кожному разі цвинтар Вайсензеє – даруйте словесний парадокс – знову ожив з другої половини сорокових. Хоча той факт, що він розташований у тодішньому Східному Берліні, тобто в тодішній НДР, суттєво вплинув на зміни в його контингенті. Жодних уже банкірів чи фабрикантів та їхніх родин – хіба що колишні й розкаяні. А так самі лиш будівники соціалізму.

З початком 1990-х усе змінюється ще раз. У місті померлих з´явилися цілі нові райони досі не бачених мешканців. Наприклад, "русских" чи то пак "выехавших". Нагробки заговорили кирилицею, зарясніли іменами й по батькові. Втім, далеко не всі.

Часом я натрапляв на могилу, де лежав, наприклад, Yakiv Mulyar або Yukhym Dudnyk. "От і наш, українець", – думалося про таких майже мимоволі. Спочивайте з Богом, люди добрі – одесити, вінничани, чернівчани, кияни, дніпропетровці. Ми з вами назавжди. Не забувайте й ви про нас і моліться там у себе. У нас тепер війна і нам важко.