Вручено головну критичну премію країни — імені Олександра Білецького. Лавреатами стали наш спеціальний кореспондент Костянтин Родик (як зазначено в дипломі, «за шестирічний цикл статей сторінки «Книжка року» в газеті «Україна молода») та львівський критик Тарас Пастух, номінований сайтом «ЛітАкцент».Журі премії, заснованої Національною Спілкою письменників та Інститутом літератури Академії наук, складається з лавреатів попередніх років, серед яких, зокрема, академіки Іван Дзюба та Віталій Дончик (нинішній голова журі), Людмила Тарнашинська, Ярослав Голобородько, Володимир Панченко, Людмила Таран, Дмитро Дроздовський, Костянтин Москалець, Євген Баран, Євгенія Андрусів. Подаємо слово «нашого» лавреата при одержанні премії — про нинішню суть поняття «літературний критик».

До вручення критичної премії годилося б підготувати промову про розуміння лавреатом суті свого ремесла. Але… Рукопис — це покладена на папір упевненість. Ще півроку тому можна було без надзусиль написати такий міні-трактат. Але після 30 листопада будь-яка упевненість зникла. Можливими лишилися тільки нотатки-сумніви.

Пару місяців на порубіжжі 2014-го взагалі не писалося нічого: про які ще книжки, коли за вікном кров?! А тут іще пресує інформаційний хаос, що його продукують навіть розумні голови в телевізорі, нездатні протистояти внутрішній та зовнішній пропаганді. Бо — не називають речі своїми іменами й тому не можуть збагнути суть подій та явищ, а отже, й спрогнозувати їх розвиток. Інтенсивна самотерапія полягала в пошуку відповідей у книжках. І все там знайшлося; все уже названо, передбачено і спрогнозовано — нічого несподіваного, зрештою, не відбувається. Несподіванкою — і то шокуючою — було хіба усвідомлення, що телепроповідники книжок не читають.

Тоді й повернулася здатність працювати: розповісти усім охочим про ясні відповіді на сьогоднішні виклики, що містяться у політологічних, соціологічних та філософських працях. Став писати про нон-фікшн-книжки. І перестав бути літературним критиком?

Не час для термінологічної дискусії, але у нас здебільшого розуміють критику як актуальну історію літератури, що оперує запитаннями «хто?», «що?», «де?», «коли?», «за ким?» І нарешті — «як?». Відповіді на усі ці питання окреслюють форму об’єкта дослідження — тобто окремого літературного твору або й цілого напряму. Без оприявлення механізму творення тексту годі узнати, де «справжня» література (за всієї умовності цього «терміну»), а де дилетантська або й професійна підробка. Без цього критикові ніяк. Але біда в тому, що сучасна українська критика здебільшого на цьому й зупиняється. Далі — у напрямку запитань «чому?» й «навіщо?» — наша критика зазирає рідко. А вона ж — справжня — лише за цією межею й починається.

Література — то віддзеркалення процесів масової свідомості, відбитих в індивідуальному сприйнятті. Що сказалося авторові про нас самих — ось мета критичного розслідування. Так, це можна назвати соціологією літератури. Але ж тільки в такому варіанті професія критика цікава й потрібна більш-менш широкому читачеві. Половина людей узагалі не читають книжок, ніколи. Так є і у світі, і в Україні. Так є, і нічого не змінити, хоч як би ми з цього приводу не сумували. Книжка бореться за другу половину людства. У розвинутих суспільствах, у старій Європі та в Америці близько 20% від читаючої половини становлять активні читачі — хто прочитує бодай пару книжок на місяць. В Україні таких удвічі менше.

Отже, книжка — як засіб самоідентифікації — цікавить далеко не більшість публіки. Ще менше цю публіку цікавлять рефлексії диваків над письменницькою вербальною грою в бісер. Цю публіку більшою мірою цікавить кіно, телебачення, їм ніяк уникнути рекламного впливу. А все це — потужні знаки довкружнього буття. Розкодувати ті символи означає пояснити реальний рух суспільства, попередити й отже — озброїти. Як на мене, критик мусить бути саме таким дешифрувальником, експертом із сучасних соціо-психологічних взаємин.

Взагалі-то це шлях до практичної філософії. Й не так теоретичний, як уже показово пройдений на Заході. Приміром, нинішня французька філософія — не що інше, як максимально розвинута до рівня соціо-психологічної експертизи літературна критика. Тому-то книжки тамтих філософів-критиків виходять у престижних видавництвах співставними з белетристикою накладами. А наша формальна критика животіє на рівні трьохсот примірників, випущених власним коштом у сервісному видавництві.

Так, для сучасної України критик — як соціо-психологічний комунікатор суспільства — це ідеал. Але ж тільки наявність ідеалу уможливлює осягнення помітних професійних вершин.

Інф. «УМ»   Костянтин РОДИК