Роман Лілі Хайд, присвячений подіям депортації кримських татар та їхньому поверненню на Батьківщину, було перекладено в Україні в складний для нашого суспільства час. Анексія Криму актуалізувала досить серйозну внутрішню проблему українців: ми досі дуже мало знаємо про цю нацменшину.

Видання «Омріяного краю» у цьому контексті виконує важливу соціокультурну функцію: ця книжка розповідає історії татар, без яких немає історії України. Адже увагу багатьох українців тривалий час було зосереджено навколо питань відновлення своєї культури та ствердження власної ідентичності. Ми були надто заклопотані особистими проблемами, щоб звернути увагу на інший, не менш важливий культурний пласт нашої країни.

Авторка цієї книжки, британська письменниця Лілі Хайд, присвятила 10 років збиранню історій кримських татар в Україні. Події книжки відбуваються на початку 90-их в місцині поруч з Бахчисараєм. Усі топографічні назви книжки (Ханський палац в Бахчисараї, Чуфут-кале, Мангуп, долина Адим-Чокрак) добре знайомі всім тим, хто ходив у походи до Кримських гір. Це красиві й досить популярні місця туристичних маршрутів, проте під час перебування в них складається враження, що життя на цій території давно минуло. Це осередок панування середньовічних пам’яток, за якими не так просто побачити новітню історію. Вся справа в тім, що в свідомості більшості з нас з цих місць давно зникли історії. Про Крим не писалось книжок, у яких були б висвітлені життєві події та драми людей, які живуть серед Кримських гір. У свідомості багатьох українців існує істотна прогалина, яка стосується життя та культури кримських татар саме через брак літератури, яка виконувала б функцію переповідання історій.

Книжка Хайд повертає людей у місця, які здаються застиглими в часі. Авторка показує той бік Криму, якого ми ніколи не бачили. Вона «населяє» для нас цю територію татарами, вона повертає географічним назвам їх функцію тла. Книжка Хайд відіграє дуже важливу роль: вона говорить вголос про те, про що наша література мовчить. Вона актуалізує нетипову для сучасного українського культурного простору функцію: через історії вона розкриває історію, змінює погляд на існуючий стан речей.

Передусім це історія дівчинки Сафі, яка в 12-річному віці повертається зі своєю родиною з Узбекистану до Криму. Свою досі незнану Батьківщину Сафі та її старший брат змалку навчились любити  завдяки патріотичному вихованню батьків та напівказковим історіям їхнього діда. В Криму родина зіштовхнулась з безліччю труднощів, серед яких ворожість до новоприбулих кримчаків місцевих жителів, труднощі, яких зазнають татари під час будівництва свого дому, важкі умови, в яких доводиться жити Сафі, звиклій до комфорту та чистоти. Окрім цих «дорослих» проблем Сафі стурбована безліччю особистих переживань: їй бракує спілкування з однолітками, вона боїться за стосунки своїх батьків, які після повернення на Батьківщину постійно сваряться.

По приїзді Сафі побачила, що справжній Крим зовсім не схожий на той омріяний край з дідових історій. Оповідь книжки балансує на межі двох просторів: важкої реальності кримчаків та ефемерного відчуття того іншого Криму, який ми ніколи не знали:

– Що, кьартбаба? – випитувала Сафі. – Чи ти відчув запах кави з бахчисарайських кафе?

– Кафе теж ніяких нема. І запахи, і навіть звуки змінились. Раніше вранці ти чув голоси підмайстрів, які відчиняли віконниці крамниць і закликали покупців. Ранки були заклопотані, а пообідні години – повільними, лінивими, коли з кав’ярень долинав стукіт нардів. І всюди звучала татарська мова. Тепер лише російська, російська, російська. Тоді ми, звичайно, знали російську, та всі без розбору говорили в Криму татарською – греки, вірмени, росіяни, караїми. Ніхто не пам’ятає нашої мови.

Назва «Омріяний край» розкриває не лише прагнення татар повернутись на Батьківщину. Це візія того Криму, який ми могли б мати, того Криму, який по прочитанні цієї книжки дуже хочеться пережити насправді, почути його мову, побачити завитки арабської в’язі, відчути запах кави та поринути у відмінний культурний простір, який існує за своїми законами. Цю атмосферу допомагає відчути оформлення книжки: кожна наступна глава роману починається з чорно-білої фотографії, на якій зображено деталі життя та побуту татар (від світлин Ханського палацу до турки, в якій на піску вариться кава).

Ця книжка засвідчує українцям, що історія та географія півострова – це не лише сторінки зі шкільного підручника. Це широкий простір історій та діалогів, пов’язаних з тими чи іншими місцями. Це постійно оновлюваний світ, історії якого тривають далі.

Тетяна Петренко