Пригадую, як мій старий (в усіх сенсах) німецький приятель Вальтер оповідав, що замолоду – а це в його випадку ранні 60-ті роки – буваючи десь поза кордонами Німеччини, соромився показувати, що він німець. Його досить пристойна французька дозволяла шифруватися цілком успішно. Причиною такого, сказати б, відступництва була передусім тяжка нацистська спадщина. На той час, півтора-два десятиліття по закінченні війни, пам´ять про злочини німецького режиму була ще дуже свіжою. Мешканці сусідніх країн не показували свою нехіть відверто, але вона все одно відчувалася.

Проте, крім нацизму, була ще й післявоєнна, до того ж вельми побутова причина – поведінка німецьких туристів, їхня стадність і крикливість, їхнє показне самовдоволення і масовий плаский гумор. Вальтер це ненавидів. Подорожував він завжди одинцем і дикуном, часто автостопом, ночував у наметі. А кожну групу відпочивальників, особливо якщо ті були співвітчизниками, обходив десятою дорогою. Якщо ж не щастило і доводилося, наприклад, пливти з ними певний час на одному поромі, то він ні за що не вступав у контакти і всім собою наполегливо вдавав, що не розуміє ні слова з усіх тих дурниць, які вони тут дружно і навперебій мелють.

Мені ці Вальтерові звіряння були близькі і зрозумілі, бо я досить часто відчував щось подібне. Тільки в моєму випадку ця модель поширювалася на туристів з Росії чи загалом на російськомовні групи. Багатьма своїми рисами вони й сьогодні досить часто нагадують Вальтерових німців початку 60-х. Від них просто тягне подалі – якось так само собою, без обдумування мотивів і лихого наміру, ледь не автоматично.

Утім, спостерігати за туристичними групами в іноземній для них країні буває дуже цікаво. Цікаво перш за все тим, що все наперед відомо і всі поведінкові стереотипи тільки повторюються та підтверджуються. Японці, звичайно ж, активно скуповують найдорожчі швейцарські годинники. Польські пенсіонери, звичайно ж, колективно фотографуються зі своїм похідним ксьондзом коло брами Личаківського цвинтаря. Обпиті дешевим пивом англійські роботяги, звичайно ж, ніби хмара, сунуть вулицями Кракова, намагаючись змітати все на своєму шляху і застрашливо горланячи свої фанатські футбольні пісні.

Нічого, все гаразд. Це туризм.

Настала й наша година – українських туристів суттєво побільшало. Знайома, що саме в дорозі, розповідає: "Ми не надто між собою спілкуємося, бо по-перше, дуже різного віку, а по-друге, з дуже різних куточків та регіонів". Половина місць в автобусі вільна, каже вона, тому кожен може сидіти коло вікна і вдавати, ніби дивиться в нього. Відчувається певна напруга у стосунках. Усі дійшли мовчазної згоди не говорити про політику. Особливо з огляду на те, що серед інших у групі є донецька сім´я з чотирьох осіб. Тому задля святого спокою зберігається нейтралітет і, сказати б, мораторій.

У Дрездені місцевий гід-німець дуже старанно веде екскурсію російською мовою. На завершення він хоче красиво попрощатися і довго бажає нашій країні всіх благ, а перш усього - миру. Потім додає не без сарказму: "І щоб ні колишній, ні теперішній, ні майбутній президент Росії – навіть якщо це завжди одна й та сама особа – не смів пхатися у ваші внутрішні справи і псувати вам життя".

Гід, напевно, розраховує на оплески у відповідь. Отримує натомість різке обурення – з боку донецьких. Як сміє він ображати президента іншої країни, запитують вони так запекло, наче ця інша країна для них - їхня. Що він собі дозволяє, що це за тон ведення екскурсії? Здається, вони навіть погрожують писати на нього скаргу. Гід похапцем прощається і якомога швидше покидає незрозумілу групу, а заодно і всю цю неприємну ситуацію.

"А всі інші?" – запитую я. Та ні, ми промовчали, каже знайома, бо не хотілося нагнітати. "Нагнітати – то таке. Але чи хтось хоча б вибачився перед гідом за атаку донецьких співвітчизників?". Виявляється, що ні, не вибачився – нейтралітет. Щось на зразок перемир´я в зоні АТО.

Але моя знайома хоче закінчити історію на позитивній ноті і додає: "А взагалі-то їхня дочка, тих донецьких, дівчина-старшокласниця, вже інакша, нормальна. Ми коли її крадькома від батьків запитали, чи вона за наших, а чи за окупантів, то вона, трохи подумавши, відповіла, що за наших. А коли ми її знову спитали, за кого в них більшість людей, бо в нас, мовляв, останнім часом у новинах весь час повідомляють, що більшість відтепер уже за наших, то вона, ще раз подумавши, сказала, що більшість усе-таки за окупантів".

Якби ще тільки знати, хто для неї окупанти, а хто наші, кажу я.

За великим рахунком, усе, що тепер від нас вимагається – знайти точну і, дуже бажано, чесну відповідь на це запитання.