Звідки вигулькує ненависть одного народу до другого? З яких потаємних глибин свідомості одні люди раптом починають проклинати і бажати смерті іншим?

В різні епохи різні народи ставали жертвами і катами. Не останню роль у роздмухуванні ненависті, її культивуванні і доведенні до кривавого фіналу грали і грають мас-медіа. В середньовіччі їх заступала церква, яка вишукувала відьом, євреїв, алхіміків, маврів, єретиків. Зараз це завдання з успіхом виконує телебачення і преса.

Але ненависть росіян до українців культивувалася сторіччями, перевтілившись вже у совєтську епоху на ставлення поблажливе, псевдобратерське, бо, мовляв, що з "дурака-хахла", з "дурака-жмота" взяти? Ну, от він такий, який є. Нема у нього ні "русской удалі", ані розкритої навстіж щирої великоросійської душі.

"Словарь современного русского литературного языка" (1965 р.) стверджує, що "хохол – название украинца, первоначально уничижительное, затем шутливое, фамильярное". Тобто цілком нормальне прізвисько, нема чого ображатися.

Але цікава особливість: давні російські анекдоти зображають українця скупердяєм, а українські росіянина - брехуном і злодієм. У кожному разі українці для росіян брехунами не були: "Хохол не соврет, да и правды не скажет", "Хохол глупее вороны, а хитрее черта". Час показав, що росіяни не змінилися: вони і злодії, і брехуни.

А щойно українцям забаглося своєї держави – пристрасті розпалилися. Вигулькнули з забуття ще дореволюційні праці російських шовіністів, які доводили, що ніякі ми не українці, а малороси.

І нікуди це й зараз не поділося, бо ось уже депутат Думи пропонує називати Україну саме так – Малоросією. Дивно, чому ще наші депутати не відреагували і не запропонували називати Росію Московією.

Пересічному росіянинові, який усе своє свідоме життя жив з незаперечним для нього твердженням "Расія, Украіна, Бєларусь – святая Русь", неможливо тепер усвідомити для себе провал такої світлої ідеї. Одна голова з цього триєдиного монстра раптом вирішила відпасти, не залишаючи надій на те, що коли-небудь приросте знову.

Як із цим змиритися?

І тут на допомогу приходять російські медіа. І хоча застосовують вони дуже примітивні механізми для нарощування страхів, але б´ють без промаху. Що примітивніша, що нахабніша брехня, тим легше й ефективніше вона всотується у мізки обивателя.

Та й не лише обивателя, бо минулого разу я наводив приклади, коли брехню проковтнули, не запивши, мислячі й творчі люди.

Яким чином можна було роздмухати ненависть пересічного росіянина до українця, ми вже знаємо: достатньо було цього українця перехрестити на бандерівця і неофашиста. Ось уже й готовий ґрунт для ксенофобії і зростання рейтингу кацапського фюрера.

А відтак українофобія уже виросла до таких розмірів, що її можна сміливо порівнювати з ненавистю німецьких обивателів до євреїв напередодні війни.

Правда, ксенофобія ця особлива. Бо коли Гітлер сипав усі громи й блискавки на голови євреїв, жодною мірою навіть не натякаючи на те, що їх можна асимілювати чи вжитися з ними, то путінська пропаганда діє інакше. Вона не зрікається українців, не закликає їх переселити в Уганду чи в газові камери. Вона щиро прагне їх рятувати.

Українці – це заблудлі вівці. Це ті самі росіяни, адже вони теж православні. Українці – недороблені, неокультурені, інтелектуально відсталі, а політично безнадійні. Яку державу можуть створити такі примітиви?

До слова, колись Тарас Шевченко, познайомившись із скульптором Мікешином і довідавшись, що він білорус, назвав його "недоробленим". А Грушевський із Нечуєм-Левицьким зійшлися на думці, що недоробленими є не тільки білоруси, а й словаки, які мали б насправді бути лемками. Тож погляд на "недоробленості" у різних народів різний.

Отже російська пропаганда дійшла висновку, що українці – хибний проект. І тут відразу постала проблема: кого в цьому звинуватити? Довго не шукали. Ще з дореволюційного часу відомо було, що українців створив австрійський генштаб. А з часів Помаранчевої революції, коли увійшли в моду американські валянки, винними стали "піндоси".

І ці зерна теж впали на вдячний російський ґрунт, де ще з середньовіччя роздмухували страхи перед чужинцями. У наш час росіянин, який живе у своїй дєрєвні, до якої нема доріг, цілком задоволений життям. Пояснення просте: "А зато нікто чужой нє прідьот!".

Вони й далі живуть у своїх дєрєвнях, як жили сто років тому. Сучасні описи тих дєрєвєнь вражають: там нема не лише доріг, там і досі дерев´яні замшілі ізби, а коло тих ізб ні городу, ані саду, ані якої животини.

"Одна хата хохлацкая чего стоила, – писав Іван Бунін в "Суходолі", – её белизна, её гладкая, ровная, очеретёная крыша. Как богато казалось в этой хате внутреннее убранство по сравнению с неряшливым убожеством суходольских изб!"

Звідтоді нічого не змінилось. І ці люди цілковито задоволені своїм життям. І ці люди, які роками ніколи не залишали меж свого району, руками і ногами за те, аби здобувати і приєднувати нові території.

От тільки різниця між Гітлером і Путиним є. Гітлер, завоювавши нову територію, прокладав шосе, яке й досі функціонує, а Путін не бореться з бездоріжжям навіть на своїй території.

І, мабуть, правильно робить. Навіщо росіянам з Сибіру їздити в цивілізовану частину Росії? Щоб раптом побачити, що вони, ті, хто її годує, живуть, як в Африці?