Хоча її роман із життя гімназистів «Клас пані Чайки», виданий і в Україні, здобув визнання польських підлітків, хоч письменниця й відвідала 2012 року львівський Форум видавців, хвилі зацікавлення й популярності в Україні їй це поки що не принесло. Малґожата-Кароліна Пекарська, авторка популярних книжок для дітей і підлітків, розповіла БараБуці про важливі книжки, зв’язок між бестселерами й читанням, про позачасових літературних героїв та актуальні проблеми підліткової літератури.

– Судячи з усього, в Польщі література для підлітків нині дуже добре почувається. Принаймні якщо порівнювати з Україною, де цю нішу власне українськими (не перекладними) текстами практично не заповнено. Цікаво, як воно відчувається «з того боку»: чи достатньо Вам польськомовних текстів для старших підлітків, саме таких, для яких Ви писали свій «Клас пані Чайки»?
– У Польщі потужна підліткова література. Маю на увазі не лише книжки польських авторів, але й переклади. Утім, підлітком я шукала книжки, герої яких мали такі ж проблеми, як і я. Тому мені були ближчі книжки польських авторів або письменників тодішньої Югославії чи СРСР, які віддзеркалювали мою підліткову реальність. Думаю, з читанням книжок відбувається щось схоже. Навіть коли підлітки читають «Товариство подорожніх джинсів» (The Sisterhood of the Traveling Pants) Енн Брешерз чи «Щоденники принцеси» (The Princess Diaries) Меґ Кебот, вони все одно більше ідентифікують себе з героїнями книжок Барбари Космовської, Еви Новак, Йоанни Олех чи моїми. Тут не йдеться про те, що наші персонажі живуть у Польщі, тут відчувається різниця в підходах до світу західної й польської молоді. Це навіть на щастя. Тішуся, що, попри загальну гонитву за грішми, багато польських підлітків шукають відповіді на важливі питання: «Чому є світ?», «Що таке любов?».

– Чому так складно писати для підлітків?
– Мені нескладно. Можливо, тому, що я маю дуже добру пам’ять. У приватному житті це прокляття, адже деякі речі я охоче викинула би з пам’яті. Втім, коли думаю про себе як про авторку книжок для підлітків, розумію, що пам’ять – неабияка перевага. Я досі пам’ятаю свої відчуття в 11 чи 13 років. Пам’ятаю, як це – коли з тебе сміється весь клас. Пам’ятаю, як це – коли подруга зраджує твою таємницю. Більшість дорослих забувають такі речі; як кажуть поляки, «забув бик, як телям був». Стараюся, щоб мій бик не забув мого теляти. Зізнаюся, що часто повертаюся до книжок із дитинства, щоб підтримати ці емоції. Людям, які не пам’ятають дитинства, викидають його з пам’яті, соромляться того, що робили, коли були дітьми, а найперше – того, що робили в період статевого дозрівання, – складно писати для підлітків. Треба завжди пам’ятати, що підліток – це насправді доросла людина, тільки без досвіду, що його має тридцятирічна особа. Підліток по-своєму влаштований. Він уже має певні погляди на життя. Здатен відповісти на питання, чи хоче він у житті подорожувати, чи хоче бути багатим, чи хоче мати родину. І хоча життя складається по-різному, підліток уже з десяти років має мрії. Можна не знати, ким будеш у житті, яку професію обереш, але вже знаєш, хочеш далі вчитися чи йти працювати. Також знаєш, чи шукатимеш кохання на все життя або ж зустрічатимешся з багатьма хлопцями чи дівчатами.

  – Чи повинні в письменників бути табу на якісь теми у підліткових книжках? Я маю на увазі далеко не пропаганду насилля, нетерпимості й інших страшних речей, а цілком буденні для дорослих речі, які цікавлять кожного підлітка і які показують по телевізору у prime time: секс, смерть, тілесність і сексуальність, дорослішання, стосунки? Чи є у Вас особисті табу на неприпустимі речі у книжках для підлітків?
– У літературі загалом не має бути табуйованих тем. Можуть бути книжки, надто серйозні для певного віку. Але тоді це значить, що такі книжки – не для цього читача. Часто причина не в темі чи проблематиці, а у способі, в який представляють ту чи іншу проблему. У книжках для підлітків мають бути всі теми, які є частиною їхнього життя. А це – однаковою мірою і секс, і смерть, і насильство. Від життя не втечемо. Зрештою, хіба цих тем не порушують казки? Звісна річ, у казках їх часто завуальовано, та тільки-но ми стикаємося з ними в дорослому віці, бачимо їх у повній красі. Наприклад, насилля і жорстокість у казці про Попелюшку – бо що чинять сестри Попелюшки? Лише в дитинстві ми велися на пошуки власниці кришталевого черевичка й на те, чи поберуться принц із Попелюшкою. Натомість у літературі для підлітків треба про все писати так, щоб читач відчував: це його світ. Але й водночас не «робити за нього домашню роботу». Інакше кажучи, не слід, на мою думку, писати про секс чи смерть із деталями й докладними описами. Хай читач знає, що це секс, але не те, як це виглядає в конкретних героїв, – читач мусить уявляти ці моменти по-своєму. Я загалом проти надто докладних описів. Мої персонажі інколи мають темне волосся й чорні очі, але більше нічого… Я хочу, щоб для читача Чорним Міхалом міг бути хто завгодно.

– Які літературні герої цікавлять сучасного підлітка? Чи озираєтеся Ви на те, що певний тип героя буде цікавий читачеві, а чи намагаєтеся написати про того, хто зуміє полюбитися читачам незалежно від «моди»?
– Гадаю, ми, попри все, шукаємо на сторінках твору людей, подібних до нас. Навіть якщо це вампіри (останнім часом це модно). Читачів цікавить, як вони кохають, як вирішують свої проблеми. «Гаррі Поттер» і його початкова популярність, а нині її помітний спад показали, що чарівники – це добре, проте вони мають людські проблеми і загалом дуже схожі на нас. У «Гаррі Поттері» психологічний складник був дуже слабкий. Коли вже читач (для якого мистецтво відповідає на питання про сенс життя і природу людини) пізнав, що було з Волдемортом, Снейпом та іншими, то не знаю, чи повертатиметься він до книжки Ролінґ.
Я читала книжки, щоб мати друзів. Зі справжніми не складалося, бо мама не з кожним дозволяла гратися. Я була одиначкою. Шукала героїнь «зі своєї казки». Одна з них – Оля з книжки Владіміра Кисельова «Девочка и птицелет». Також Поліанна з книжки Елеанор Портер, завдяки якій і донині граюся в радість і відчуваю велику приємність, знаходячи привід для радості навіть тоді, коли мені недобре. Любила світ «Дітей із Гамірного» Астрід Ліндґрен, щоразу «приятелювала» з іншою дитиною із цієї книжки. До сьогодні раз на кілька років зазираю до Гамірного. Колись мене дуже вразив Вітя Малєєв із книжки Носова «Вітя Малєєв у школі й удома». Страшенно заздрила Віті через те, що той дружив із Шишкіним. Зрештою, вирішила, що хлопці вміють дружити, а дівчата – не завжди. Це книжка, яка зовсім не постаріла на психологічному рівні. Коли я прочитала «Вітю Малєєва…» своєму 10-річному синові, він дуже переживав Вітині проблеми з математикою, це було йому близьке. Син був так зачарований книжкою, що розповідав про пригоди Віті Малєєва однокласникам. У результаті всі його друзі рушили до бібліотеки по книжку. І тут їх спіткала прикра несподіванка: «Вітю Малєєва…» як пережиток радянських часів відправили на макулатуру. Та бібліотекарка, побачивши розчаровані дитячі личка, повернула два примірники.
Думаю, підлітки й досі шукають у книжках людей, схожих на себе, які мають подібні проблеми зі школою, навчанням, друзями чи родиною. Адже в тому, як зарадити собі в житті, можуть допомогти літературні герої.

– Чому, на Вашу думку, Ваша книжка стала бестселером? Чи впливають книжкові рейтинги на ситуацію з підлітковим читанням у Польщі?
– Те, що є у списку бестселерів, не обов’язково є бестселером. Знаю, що перше місце в топах основних книгарень можна купити, і з деякими книжками видавці так і роблять. На щастя, це стосується книжок для дорослих. Підліткам складно щось нав’язати. Вони не читатимуть книжок, які їм не подобаються, і край. Та «купівля» першого місця швидко себе викаже. У літературі для підлітків найбільшим спільником письменника є читач. Якщо йому сподобається книжка, він порадить її ровесникам.

– Як Ви гадаєте, чи має право автор повчати своїх читачів? Якщо має, то чому саме, якщо ж не має, то як уникнути напучування у дитячій і підлітковій літературі?
– Право, може, й має, але навіщо ж це робити? Читач не любить, коли його повчають. Відразу назве таку книжку «дидактичним проносом» чи «дидактичним смородом». Так це називають у Польщі. Повчати можна в підручниках, а не в художніх книжках. Інша справа, що для когось і художні книжки можуть бути повчальними. Одначе слід карати тих, хто сідає за писання з наміром написати повчальну книжку. Я не хочу нікого повчати. Усі свої книжки для підлітків я написала з трьох причин. По-перше, коли сама була підлітком, шукала книжок, із яких могла б довідатися, що думають мої ровесники. Хотіла дати такий собі приклад мислення інших. У «Класі пані Чайки» небагато дії. Більше того, що коїться в душі підлітка. По-друге, вигадую часом якісь історії, через брак часу уриваю їх на половині. Писання доводить ці історії до кінця. Нарешті, по-третє, пишу, аби віддячити тим письменникам, завдяки яким у мене було гарне дитинство. Із більшістю з них мені не вдалося зустрітися. Саме тому дякую їм, передаючи своїм наступникам те, що отримала від попередників. Хочу, щоб мої читачки заприятелювали з персонажами, яких я вигадала. Адже ми маємо стільки друзів, скільки прочитали книжок.

– За останні декілька років у нас з’явилося кілька хороших підліткових книжок польських авторів. Окрім Вас, можу назвати ще Барбару Космовську, Йоанну Яґелло. Знаю, що в Польщі значно більше перекладено якісних зарубіжних сучасних книжок для підлітків. Що б Ви насамперед порадили перекласти українською – з польської й того, що вийшло в польських перекладах?
– Із польських авторів рекомендую Йоасю Олех (Joanna Olech) та її історії про драконів. Мартіна Палаша (Marcin Pałasz) і його книжку про пса на ім’я Ельф. Палаш видав уже декілька книжок про нього, і це справді щось! Урешті, ніщо так не збагачує нашого життя, як домашні тварини. Із західних авторів, перекладених польською, дуже раджу Корнелію Функе та її «чорнильну» серію. Це німецька письменниця, і, думаю, саме тому вона в Польщі не така популярна, як авторка «Гаррі Поттера». Все-таки ми й досі маємо травми після Другої світової війни. Утім, «чорнильна» серія – це книжки найвищого ґатунку. Це книжки про любов до книг і задоволення від читання. Давно не читала нічого, що уславлювало би читання більше ніж те, що написала Функе. Якщо українські підлітки досі її не знають, то дуже рекомендую. Екранізація не передає чарівності цієї книги.

– За що Ви найбільше цінуєте своїх читачів і читачок?
– За розум. За самостійне мислення. За те, що їм хочеться до мене писати. Навіть якщо не знають, чи відпишу їм у відповідь, бо… може, не маю на це часу, а може… не знаю української? Але отримую листи і з України. І за це вам дякую.

Розпитувала Ольга Купріян. 

Довідка БараБуки. Малґожата-Кароліна Пекарська

Польська письменниця, журналістка, блоґерка, авторка популярних книжок для підлітків. Народилася 1967 року у Варшаві. Дебютувала з оповіданнями в 1986 році на сторінках соціально-літературного видання «Околиці». З кінця 1990-х працює репортером на телебаченні, у 2000-х реалізувала чотири авторські програми. Довгий час співпрацювала з польським виданням «Cogito». Заміжня, від першого шлюбу має сина. Веде особистий сайт і блоґ. Фотографує, дає поради письменникам-початківцям.

Українською перекладено бестселер Пекарської «Клас пані Чайки» про життя польських підлітків. Книжка побачила світ 2012 року у видавництві «Школа» в перекладі Божени Антоняк.