У людей інколи з´являються різні божевільні ідеї. Перевертання кольорів нашого прапора – одна з них. Якісь доморощені любителі-історики, безнадійно прибацані "Книгою Велеса" і остаточно добиті "рукописом Войнича", постійно закидають цю ідею. Таке враження, що синьо-жовтий прапор викликає у них якусь нестримну алергію. Щось всередині перевертається і не дає спокійно дихати.

Хоча пояснення може бути інше – ці люди можуть бути кимось підкуплені.

А чому б і ні? У всьому світі до національних символів ставляться з великою повагою. Це святиня, яка не підлягає ревізії. І якщо треба комусь внести розкол в нашому народі, то саме для цього хтось ініціює "РУН-віру" і закликає молитися до сонця. Адепти нової релігії нашвидкуруч фантазують тести молитов, зрікаються імен, які отримали при народженні, і постають уже в ролі різноманітних олян, добромирів, святогорів та інших чудиськ.

Ще хтось організовує приїзд на Галичину догналівців, сприяє створенню секти і намагається розколоти греко-католицьку церкву. При цьому секта самовіддано підтримує Путіна і Януковича.

Методи знайомі і давно вже випробувані. Тому можна собі уявити, яка б катавасія почалася, якби було вирішено все ж таки поміняти місцями кольори на нашому прапорі. Ми б тоді на усіх урочистостях мали обидва прапори, а їхні адепти час від часу лупцювали одне одного держаками.

Не сплять і графомани та постійно пропонують покращити національний гімн. Гадаю, з тією ж метою – внести розкол і розбрат.

Інша нав´язлива маячня, яка постійно свербить декому в одному місці, – це меморіальні дошки, пам´ятники і музеї. Як – у вашій Свистидрисівці ще нема пам´ятника Шевченкові і Небесній сотні? Тоді ми їдемо до вас.

І пішла робота. Вчорашні ваятелі світоча комунізму з простягнутою рукою у світле майбуття тепер клепають нічим не кращого Кобзаря. Рука тепер за пазухою або з книжкою. Іншого не дано.

А як із меморіальною дошкою видатному поетові Голопупенку? Не читали? Нічого. Громада просто зобов´язана вшанувати його пам´ять. Адже він ходив по цій землі!

Я не буду називати прізвищ письменників, яких ушанували меморіальними дошками останнім часом. Нема сенсу. Головне, що книжок їхніх ви не знайдете. Не тому, що ці письменники нездалі. Зовсім ні. Здебільшого це справді дуже вартісні письменники. Але книжок їхніх нема.

Зате є пам´ятник, а часто ще й літературна премія їхнього імені.

Виходить кумедна ситуація. Громада села чи міста збирається на відкриття дошки чи пам´ятника, не маючи фактично жодного уявлення про творчість ювілянта, не прочитавши жодного рядка з його книжок. Правда, на відкритті в обов´язковому порядку якісь рядки таки пролунають. Переважно з вуст школярів. Оце й усе.

Якби моя воля, я б видав такий указ, що за відсутності у продажу книжок того чи іншого письменника будь-які дошки-пам´ятники йому були заборонені.

Українська пам´ятникоманія переходить межі здорового глузду. Не пасе задніх і Львів. Я колись пропонував, щоб у Львові пам´ятники ставили на колесах. Ото відкрили, посвятили, гімн заспівали, квіти поклали, а потім – вивезли десь на околицю. Бо дивитися на ті чуда мо(ну)ментального мистецтва уже сил нема. Чого вартує лише пам´ятник Чорноволу з деформованою рукою, що нагадує граблі.

В інтернеті люди жваво поширюють чудові факти, якими ми, українці, мали б пишатися. Серед них і такий: пам´ятників Тарасу Шевченкові найбільше у світі.

Боже, яка радість! І головне, що це таки факт. Але якщо цей факт стосується лише пам´ятників Кобзареві на терені України, то зрозуміти можна. У світі справді важко відшукати настільки всенародного поета, як Шевченко. Це вже не просто поет, а поет-ікона, портрети якого, прибрані рушниками, висять у багатьох хатах.

Але я не можу второпати отієї манії втелющити чергового пам´ятника де-небудь за кордоном. Тут як з тими меморіальними табличками. Книжок поета нема, а пам´ятник є. Творів його за кордоном не знають, а пам´ятник мусить стояти.

Це дещо дивна гордість. Бо Шекспір, Данте, Сервантес, Байрон, Гюго, Діккенс, Золя, Мопассан і Ґьоте з Шіллером навіть усі разом не мають стільки пам´ятників. І що з того? Хіба з їхньою популярністю у світі може рівнятися популярність Шевченка? За кордоном більше відомий футболіст, аніж Кобзар.

У нас давно вже звикли до фрази "світова слава Шевченка". Насправді це фікція. Жодної всесвітньої слави нема. Навіть безліч перекладів "Заповіту", далеко не найкращої поезії Кобзаря, цього не підтверджує, бо я знаю, як це робилося. Зарубіжним поетам надсилали текст вірша і дослівний прозовий переклад та уклінно просили заримувати. За совєтського часу таким чином було заримовано "Заповіт" усіма дрібними мовами СССР. Потім з´явилися ентузіасти, які почали з тією ж ідеєю звертатися і до зарубіжних, переважно третьорядних, піїтів. Отак з миру по нитці і назбирали на книжечку. Яка її справжня вартість – ніхто не вгадає.

То може спочатку варто зайнятися популяризацією творчості Кобзаря? Наприклад, влаштовувати щорічний міжнародний поетичний фестиваль його імені чи оголосити ґрант на переклад його творів.

Де там! Нам пам´ятника подавай! А ще краще – музей.

Ще одна хвороблива затія. У Львові, де Шевченко ніколи й ногою не ступив, уже виникла ідея відкрити музей Шевченка.

Ну, я розумію, що це дуже гарна нагода хапнути якийсь кавальчик від пирога. Але що б то міг бути за музей? Які цінні експонати мали б привабити відвідувачів? Копії рукописів, картин, посмертної маски? Фотографії? Різноманітні львівські видання "Кобзаря"?

Та з таким самим успіхом можна було б відкрити і музей Міцкевича, і Байрона, і Шота Руставелі, і навіть Гомера.

У Львові і зараз я не бачу черг до музеїв, де зберігаються коштовні реліквії. Не вірю і в черги до музею Шевченка, куди хіба в примусовому порядку почнуть водити школярів і вояків.

Я не знаю, як спинити цю меморіальну сверблячку. Можливо, нова влада замислиться над цим. Бо аж дивно. Такі далеко не багаті країни, як Македонія, Бразилія або Колумбія мають свої поетичні фестивалі, відомі на увесь світ. І лише Україна не має ані фестивалів, ані стипендій для перекладу української літератури. Зате спробуйте лише оголосити збір коштів на пам´ятник Кобзареві на острові Тапу – і вмить потечуть народні пожертви.

П.С. В Бельгії варять пиво Taras Bulba. Віднедавна його можна посмакувати і у Львові на Друкарській. Смачне пиво. Але якщо ви гадаєте, що на етикетці зображено бравого запорозького козака, то дуже помиляєтеся. Бельгійський бровар не має зеленого поняття, хто такий Тарас Бульба.

Це мені власне й нагадує оту світову славу Шевченка.