Re: цензії

13.03.2026|Марія Федорів, письменниця
«Цей Великий день»: свято, закодоване у слові
11.03.2026|Буквоїд
«Коли межа між світами така тремка і непевна...»
09.03.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
100 тонн світла
07.03.2026|Надія Гаврилюк
“А я з грядущих, вочевидь, епох”
06.03.2026|Микола Миколайович Гриценко
Дефіцит людського спілкування. Проблематика «Відступників» Христини Козловської
04.03.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Хтось виловлює вірші...
27.02.2026|Василь Кузан
Між "витівкою" і війною
26.02.2026|Роман Офіцинський
«Моя Галичина» Василя Офіцинського
24.02.2026|Тетяна Іванчук, письменниця
Партитура життя
22.02.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Талановиті Броди

Літературний дайджест

04.06.2014|08:04|ТСН.ua

Юрій Винничук. Наші радощі і тривоги

Але є, є і зараз приємні хвилини у нашому стривоженому житті.

Можна безмежно довго любуватися тим, як тече річка, як палахкоче вогонь і як напливають хвилі на порожні кримські пляжі.

Півроку триває наш нескінченний Майдан, плавно перейшовши у затяжну війну. Українці вже не мають інших тем для розмови, окрім як кримської і донбаської. Навіть вибори якось відійшли на другий план.

Був час, коли ми сиділи, мов на голках, очікуючи вторгнення російських військ, пильно стежили за їхньою дислокацією і пересуванням, сварилися на Фейсбуку: можна виставляти фотки наших танків чи не можна? І тоді хтось особливо компетентний пояснював: що тільки ідіот може думати, ніби російська розвідка отримує дані про рух наших військ із Фейсбуку.

Тоді ми заспокоювалися і знову поширювали ті фотки. Доки знову не лунав чийсь істеричний крик: "Та що ви робите? На кого працюєте?"

Більшість із нас давно уже стали військовими стратегами і тактиками. Ми знаємо, як має виглядати антитерористична операція, на відміну від наших військових. Ми знаємо що і як треба робити, щоб знищити терористів і звільнити Донбас. Який – знову ж таки на думку частини народу – нам і на лисого дідька не потрібен.

Бо що далі робити з тим населенням? Як з цими мародерами, безробітними і всєхкормящіми жити в одній країні? Одні вважають, що треба від них відгородитися колючим дротом. Інші – що зайнятися перевихованням.

Нормальні люди з Донбасу тікають. І не куди, як на бандерівщину. Хоча, правда, є й такі, що цікавляться покинутими селами на центральній Україні. А все ж більшість прагне Львова.

І ось уже ми, західняки, в новій тривозі? Чи не розчинить нас нова хвиля російськомовних? Може, якраз у цьому й полягає таємний план Путіна? Влаштувати у східних регіонах рейвах, аби народ звідти чкуряв і поволеньки розчиняв нашу українськість на Заході? А як іще з нами боротися?

Тривога наростає, бо ті великі переселення народів ще з середньовіччя нічого доброго не несли. Прийшли булгари на Балкани – і стали слов´яни розмовляти як узбеки, не відміняючи іменники. Прийшли угри поза Карпати – і слов´яни втратили мову.

На порядку денному постає незламна позиція: повна асиміляція і бандеризація біженців.

Можливо, під впливом таких настроїв ("навіщо нам здався той Домбас") наші військові і міліція уже відмовляються їхати туди воювати. Жінки і матері мужньо блокують військові частини. Тоді це нас обурює. Ми вибухаємо пристрасними звинуваченнями у відсутності патріотизму. І хоч той Домбас нам не потрібен, але воювати за нього треба.

Коли висіла загроза вторгнення російських військ, наші силовики жваво рапортували про те, що ми готові дати відсіч. Бойовий дух наших солдат, мовляв, на небувалій висоті.

Прикордонники збиралися стримувати цілу армію, але виявилися не готовими стримати КАМАЗів з бойовиками і зброєю. Так, мовби ті КАМАЗи пролітали на низькій висоті і не потребували доріг, які можна було перекрити не тільки залізобетонними блоками, а й їжаками та іншими захисними конструкціями. Тим більше, що про скупчення машин і терористів неподалік кордону було відомо ледь не цілу добу.

А відтак уже з´являється інформація про те, скільки коштує пропуск через кордон КАМАЗа зі зброєю, а скільки з бойовиками. І все стає на своє місце.

Зараз ми уже знаємо, що вторгнення не буде, а буде постійна напруга, постійна гра нервів. Під час однієї такої дискусії в колі диванного воїнства на тему "введуть війська росіяни чи не введуть", якась дама не витримала і: "та нехай би уже ввели, а то бігме сил нема перебувати в такому знервованому стані".

Та от цікаво, яким чином збиралися наші військові протистояти російському вторгненню, якщо негодні були стільки часу відбити у Луганську атаку кількох сотень бандитів, які не мають ані літаків, ані танків. Я розумію, що там житлові будинки, але мешканці давно вже мали змогу їх покинути. А як в таких випадках чинили самі росіяни та ізраїльтяни - відомо.

Бісить і те, що ми, прості люди, не можемо отримати достовірної інформації про стан справ на східному фронті. "Прикордонники отримали допомогу", "прикордонники другу добу тримаються в оточенні терористів без підмоги" - і так без кінця.

Очевидно, що наші паркетні генерали з відповідними їхньому статусу животами не надто готові до війни. Розвідка наша демонструє свою повну нефаховість, а за це розплачуються життям прості вояки.

Не про кожного штабіста нам щось відомо, але який там контингент можна уявити собі. Ось колишній голова Служби зовнішньої розвідки України, генерал армії України, колишній радник президента України Микола Маломуж, якого сьогодні часто можна побачити на екранах телевізора в якості експерта. Чоловік уже не при посаді, але радо відвідує різні шоу і щось вістить нам мудре і вічне.

Але от виявляється, що у 1998 році він отримав Орден Святого Станіслава IV ступеня з врученням йому Офіцерського Хреста.

Задумаймося на хвильку. Усім відомо, що орден цей заснував такий собі Павєл Вялов, якого усі вважають за шахрая, і продає їх різним особам, які дуже хочуть, аби називали їх графами та герцогами (колись преса жваво висміювала "шевальє Піскуна"). Чи може викликати довіру голова розвідки, який купує фальшиві нагороди у міжнародних пройдисвітів?

Хочеться вірити, що врешті-решт Донбас буде звільнено, а кордони з Росією закриють так, як вони закриті між Америкою і Мексикою, обгородивши високою дротяною сіткою.

Але Росія ще довго буде випробовувати на міцність наші нерви. Ми й надалі слідкуватимемо за усіма подіями на Сході і в Криму, з тією лише різницею, що нас однаково буде тішити кожна позитивна новина з Донбасу і кожна негативна з Криму.

Але є, є і зараз приємні хвилини у нашому стривоженому житті. Можна безмежно довго любуватися тим, як тече річка, як палахкоче вогонь і як напливають хвилі на порожні кримські пляжі. Порожні полиці супермаркетів і черги до банків викликають не меншу втіху.

Як пише кримчанка Ліза Богуцька, "усе що в них тепер є – російський паспорт, Кісєльов у телевізорі і масковскає время".

З цією заспокійливою думкою я вимикаю комп´ютер, накриваюся теплою ковдрою і солодко засинаю.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

11.03.2026|18:35
«Filling in»: Україна заповнює культурні прогалини на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2026
09.03.2026|08:57
Письменник-азовець Павло Дерев’янко презентує в Луцьку культове козацьке фентезі
06.03.2026|08:40
Оголошено конкурс літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди
24.02.2026|15:53
XХVІІ Всеукраїнський рейтинг «Книжка року ’2025». Остаточні результати
22.02.2026|12:34
1 березня у Києві відбудеться друга письменницька конференція проекту «Своя полиця»
18.02.2026|17:24
«Крилатий Лев» оголошує прийом матеріалів на визначення лавреатів 2026 року
18.02.2026|17:14
Оголошується прийом творів на конкурс імені Івана Чендея 2026 року
18.02.2026|16:54
28 лютого Мар’яна Савка вперше покаже у Львові концерт-виставу «Таємний чат»
16.02.2026|17:46
Романтика, таємниці та київські спогади: Як пройшла презентація «Діамантової змійки» у Відні
07.02.2026|13:14
Українців закликають долучитися до Всесвітнього дня дарування книг


Партнери