Розповідає знайома зі Слов´янська. Її подружка виїхала з дитиною до Сум, там їх прийняла якась церква. Телефонує мамі в Слов´янськ, говорить, що все гаразд, що в Сумах спокійно, вони в безпеці. Мама натомість нервує, напучує доньку: "Ты, - попереджає, - там осторожно. Они там, на Западной Украине, нас не любят". Коли почув цю зворушливу історію, навіть не знав, як до неї ставитись. Мабуть, це мало б викликати якийсь сміх. Нервовий, скажімо. Або поблажливий. Або не сміх, роздратування. Мовляв, ну не можна ж так, ну є ж межі у всього, навіть у неадекватності. Або, скажімо, можна було б підвести під усе це скептичні й далекоглядні висновки – так би мовити, з ким говорити, до кого апелювати, як вести повноцінний діалог. Втім, останні місяці навчили сприймати все як даність, як печальну об´єктивність, на яку важко впливати, яку неможливо правити, яку можна хіба що фіксувати в свідомості, так – на майбутнє, про всяк випадок.

Ну дійсно – справа ж не в тому, аби переконати слов´янську маму, що Суми – це не Західна Україна. Переконати можна, я певен. Показати карти, звірити компаси, узгодити державні кордони. Але що це змінить? Певен, вона й надалі буде переконана, що на Західній її не люблять. А Західна для неї починається за межами її населеного пункту, себто для неї в принципі вся Україна – Західна, її в принципі ніде не люблять. А як переконати тебе у відсутності нелюбові? Та ніяк. В неї нині своя правда – вибухи, артобстріли, мобілізації, блок-пости. Яка вже тут любов. І навіщо розбиратися, хто насправді в тебе стріляє. Достатньо просто зупинитися на тому, що тебе не люблять, цього цілком достатньо, аби мати свою картину світу й не виходити за її межі, оскільки там, за межами твого світу, тебе ніхто не любить. Думаю, ймовірна розмова з цією мамою скоріше за все звелася б до її тривалого й емоційного монологу, в якому б просто не знайшлося місця для двох голосів. Її картина світу може вмістити лише один, її голос. Всі інші будуть звучати просто недоречно.

В ситуації, що склалася, кожен бачить те, що хоче бачити, вибудовуючи картинку таким чином, щоби підтверджувалися всі його підозри, щоби справджувалися всі його прогнози, щоби опоненти змушені були виправдовуватися та визнавати свою провину. Невизнання ж власної провини є в цьому випадку її, провини, додатковим підтвердженням. Визнання, ясна річ, так само. Що б у цьому випадку не говорилося, все сказане тобоюобов´язково буде використане проти тебе. Власне, для того тобі й ставляться питання – щоби твою відповідь використати в якості беззаперечного звинувачення. Ви ще щось дозволяєте собі говорити? Ви маєте свою думку? Ви користуєтесь якимись аргументами? Це дуже дивно, враховуючи, що вас ніхто не слухає, ваша думка нікого не цікавить, а ваші аргументи помилкові й навіть шкідливі. Все частіше розмови про Україну з діалогу та обміну точками зору перетворюються на безапеляційні монологи, на потоки припущень, узагальнень, погроз та передбачень.

Всі мають свою картину подій, всі розуміються на причинах і не сумніваються в наслідках, всі виступають експертами й спеціалістами в царині геополітики та ведення військових дій. Інакше кажучи – всі істерять і нервують, намагаючись самих себе переконати, що дають собі раду з усім тим викривленим інформаційним простором, який довкола нас створюється. Всі говорять, мало хто слухає. Чим більше голосів, тим менше можливості їх розрізнити. Хоча, складається враження, що в більшості випадків той, хто говорить, не потребує жодної відповіді. Йому добре говорити, йому йдеться про те, аби виговоритись. Йому залежить на тому, аби не тримати при собі всі свої неврози, страхи та роздратування. Себто, слухати його зовсім необов´язково – головне не заважати говорити.

Зустрів нещодавно знайомого. Він нещодавно записався до одного з харківських батальйонів. Розповідав про військові будні, про підготовку. Згадали заодно й усі ці істерики в ефірі. Знайомий говорив на диво спокійно – жодних емоцій, жодних нервів, жодного бажання в чомусь переконати. Зрозуміло, що він із усім для себе визначився, прийняв рішення, тож просто не вважає за потрібне переконувати тих, хто з ним не згоден. До того ж, визначився давно, ще задовго до подій минулої зими. Він не збирається нікого звинувачувати й не вважає за потрібне перед кимось виправдовуватись. Мабуть, для добровольця це дуже важливо – поменше кричати, побільше слухати. А головне – знатися на географії своєї країни.