І між усім цим устигає прочитати малому синові п’ятдесят разів улюблену казку. Про дитячу літературу, дітей і читання – в ексклюзивному інтерв’ю БараБуці.

– Тарас Прохасько, біолог за освітою, розповідав, що фах допомагає йому ретельніше роздивлятися предмети, про які він пише. Як Тобі в літературі допомагає фах біолога?
– Мабуть, ніяк. Хіба що єдине: біологія дає змогу добре вивчити англійську мову. Спілкування із зарубіжними колегами ведеться англійською мовою, вся література – англійською. Мову треба вчити, і це допомагає при перекладі. Але насправді Прохасько ж не один такий. Той самий Максим Віталійович Стріха – фізик і перекладач. Я не знаю, як йому фізика допомагає в перекладі, хоча сам він казав: люди, які працюють із наукою, знають, що наука – це дуже красиво, і література – також красиво. Можливо, це потяг до чогось красивого й стрункого як у науці, так і в літературі.

– Як Тебе занесло перекладати дитячі книжки? Можна ж було, як Максим Стріха, взятися за щось таке ж серйозне…
– По-моєму, немає нічого серйознішого за дитячі книжки. До речі, у Стріхи є прекрасні переклади дитячих віршів Роберта Льюїса Стівенсона.

– Ти переклав серію «дівчачих» книжок Джаклін Вілсон. Чи дізнався щось таке про дівчачу психологію, чого не знав раніше?
– Дівчата – це таємниця за сімома замками. Ось волосся, приміром… У жодній книжці Джаклін Вілсон я не зустрів дівчини, яка була б задоволена кольором свого волосся. Чорняві хочуть бути білявими. Біляві – рудими. Руді заздрять тим, у кого пряме довге волосся. Ті, в кого пряме довге волосся, заздрять кучерявим. Це зносить мені дах!

Щиро кажучи, дівчата почали мене цікавити дуже давно, ще в дитячому садочку, коли я приносив їм лопатки для піску і все таке. Але я не називав би ці книжки «дівчачими». Книжки про дівчат так само можуть бути цікаві хлопцям. Так само, як дівчата залюбки читають книжки про хлопців. Це діти, і я досить недавно сам був дитиною, я ще пам’ятаю, як це. Насправді, судячи принаймні з книжок Джаклін Вілсон, психологія дівчат не так драматично, як багато хто думає, відрізняється від психології хлопців. Просто на поверхню виходить дещо інше, а коли копнути глибше, то ґендер зникає, залишається просте й істинне.

 – А сам Ти читав би такі книжки в дитинстві?
– Так, чому б і ні. Мені дуже подобалися «Ронні, дочка розбійника», «Пеппі Довгапанчоха».

– Чи можна ділити дитячу літературу на «хлопчачу» і «дівчачу»?
– Хіба що для продажів. Щоб допомогти батькам зорієнтуватися, які книжки краще купувати. Але, звичайно, нормальний хлопчик цілком адекватно сприйматиме «дівчачу» книжку.

– Як Ти думаєш, хто має обирати книжки для дітей?
– В ідеалі, звичайно, повинна вибирати дитина, але це нереально. Гадаю, повинні бути просвітлені батьки, які мають гроші. Я не уявляю собі дитину в молодшій школі, якій мама з татом дали гроші й сказали: «Йди купи книжку». Мені взагалі дуже імпонує читання дітей із батьками, точніше батьків із дітьми, коли батьки читають дітям. Мені досить довго читав тато, він знав мої читацькі смаки й міг вибрати книжку, яка мені пасуватиме. І він вгадував. Батьки мають добре знати смаки своїх дітей, читати разом із дітьми, і тоді їхній вибір стане вибором дитини. Тоді вони зможуть зрозуміти, що хлопчикові, приміром, захочеться прочитати про «закоханих дівчат». Це все нормально.

– Тобі відкрилося щось нове про літературу для дітей відтоді, як у сім’ї з’явився маленький читач?
– Так, я зрозумів одну дуже важливу річ: хорошу книжку можна прочитати п’ятдесят разів поспіль, а наступного дня знову повторити. Від цього вона не стане гіршою (сміється).

– Чи бракує українській літературі для дітей якихось жанрів, тем?
– Це буде знову стара розмова про те, що нам бракує проблемної дитячої літератури. Те, що представляє Джаклін Вілсон, те, що започаткував «Щоденник Адріана Моула», який, слава Богу, вийшов українською. На мою думку, нам бракує книжок, у яких ітиметься про серйозні теми. Хоча багато хто не погодиться, скаже: ні-ні, про такі теми нам рано говорити. Хоча, приміром, розлучення. Тема хворої, неповносправної дитини. Теми шкідливих звичок, безробіття, насилля в сім’ї. Це те, з чим дитина хоч-не-хоч стикається. Як кажуть, якщо ви не розкажете дітям про Ктулху, це зробить хтось інший. Саме книжка дає змогу зробити це максимально дохідливо. Коли ж ідеться про старших дітей, вони просто починають отримувати інформацію з інших джерел. У дванадцять років ми все ще читали Михайла Стельмаха і вже дивилися «Американський пиріг»… Мода в нас така була. Іноді книжка розповідає щось краще, ніж будь-який фільм.

– Як Ти вважаєш, чи достатньо перекладної літератури, яка покривала би «проблемні» теми?
– Її, звісно, можна знайти. Божена Антоняк, яка знає польський книжковий ринок, стверджує, що в Польщі виходить у десятки разів більше перекладної літератури, ніж в Україні. Ситуація не катастрофічна, бо все-таки щось видається, але й не дуже добра.

 – Нинішнє покоління молодих батьків – це вже фактично ровесники незалежності, люди, які не росли в СРСР і не вчилися за радянськими підручниками. Чому ж тоді вони, як і їхні батьки, здебільшого обирають для своїх дітей книжки радянського типу, ті, які називають «цукровими»?
– Відповідь дуже проста й коротка: я не знаю. Я насправді не знаю. Науковець – це людина, яка найчастіше за всіх каже: я не знаю. Це така професія. Я не знаю, як поводитимуся зі своєю дитиною. Намагатимуся поставити себе так, щоб син не боявся мені про будь-що сказати, про будь-які думки чи враження. Але я не знаю, чи це в мене вийде. Я не знаю, чи ті проблеми, з якими я стикався дитиною, не виявляться смішними для дитини на двадцять років молодшої.

Чому батьки обирають книжки, на яких виростали самі? Вони мають перед собою готові схеми виховання. І керуються цими схемами. Ми не маємо чим замінити ці схеми, нас ніхто не вчить виховувати. Школа залишається старою, є вчительки молодших класів, яким за шістдесят. Це взагалі трагедія в моєму дитинстві. Це жахливо! Людина, яка працювала сорок років у школі, бере шестирічних дітей і починає їх учити!

– Я так розумію, треба починати з виховання дорослих?
– Мабуть. У нас є така тенденція, якої всі чомусь бояться: дорослі читають дитячі книжки. По-моєму, це прекрасно.

– Чому бояться?
– Мабуть, уважають це ознакою незрілості суспільства, інфантилізму. Я дуже переживав, що інфантильний, а потім вирішив: нічого страшного, заведу вуса й ніхто не здогадається (сміється). Тому я думаю, якщо буде більше якісної дитячої літератури, яку читають дорослі, ситуація має виправитися.

– Назвеш книжки українських авторів, які треба обов’язково прочитати? Які роблять нас кращими, які варто перекладати іноземними мовами?
– У нас є дуже непогані літературні казки. Із тих, хто писав давніше, мені дуже імпонує «Земля світлячків» Віктора Близнеця. Дуже подобається книжка Віктора Терена «Повістинка про Потворка». Про неї дуже мало говорять, але я називаю її українським «Маленьким принцом». Я вважаю, що її варто було би перекласти.
А із сучасною літературою в тому сегменті, який мене цікавить, проблемну прозу дуже складно знайти.

– Не так давно Ти говорив про нестачу сексу в українській літературі. Добре це чи погано? Про що свідчить?
– Ми маємо купу сексу звідусіль, а книжку чомусь цим обділено. Питання сексу цікавить підлітка в будь-якому випадку (якщо він, звичайно, не хворий). Із цим нічого не зробиш. Те, що в нас цю тему не порушують у книжках, просто робить книжку неповноцінним джерелом інформації. У нас Потап і Настя на всю країну співають «От сосны оторву иголочку», а ми досі пишемо про дівчат, у яких, коли вони їдуть на велосипеді, розвівається волосся. На екрані в будь-якому кіно (навіть із зеленим кружечком) усе одно буде секс. А в книжці цього немає. Тож книжка гірша за поп-культуру. Книжка не дає того, що хоче отримати підліток. Він отримує це з інших джерел. На мою думку, це ще один цвях у труну підліткового читання. Для мене поява сексу в підлітковій літературі важлива не тому, що він просто має там бути; важливо, щоб книжка була на рівні з іншими джерелами інформації.

– Як Ти ставишся до дидактики в дитячій літературі?
– Найпрекрасніший дидактичний твір усіх часів і народів – «Карлсон» Астрід Ліндґрен. Коли вийшов «Карлсон», були жахливі відгуки. «Чого ви вчите дітей?», «Вони будуть стрибати з вікон!», «Вони грубіянитимуть дорослим» тощо. Але в результаті нічого цього не сталося, а книжка досі залишається однією з найкращих. Ліндґрен – законодавиця моди й основа нашої піраміди. Чому це спрацювало? Тому що дітям ніхто не казав: ви повинні бути хорошими, інакше не дамо вам цукерок абощо. Вона просто показала цього недолугого Карлсона, хулігана, і все. Він подобається дитині, але вона не хоче його наслідувати. Ті твори, які не примушують дітей до чогось, не показують готової моделі поведінки, найкращі.

– Ти маєш довіру до літературних премій? Останнім часом з’явилося чимало відзнак для дитячої книжки в Україні…
– Літературні премії – це ще один привід поговорити про дитячу книжку. Ми просто не маємо інших приводів для розмови про книжку, а надто про дитячу. У нас не так багато хороших дитячих книжок, можна на кожну дати по премії. Це було б добре.

– Чи складно писати правду про книжки?
– Дуже складно, коли особисто знаєш автора, видавця, переживаєш, що це вплине на продажі книжки… Мене заспокоюють, що на продажі це не впливає. Якщо написати всю правду, ти наче береш на себе дуже великі повноваження. Скажімо, в науці все просто: ти можеш сказати, що цей метод показує такі-то значення, а тут будь-яка моя думка буде суб’єктивною. У цьому плані буває дуже складно.

Розпитувала Ольга Купріян