Re: цензії

Рукопис було здано у видавництво 31 жовтня. До Євромайдану написана й анотація: «1907 рік. У Російській імперії – конституційний переворот. Влада широким фронтом наступає на громадянські права та свободи людей. У відповідь звучать постріли та летять саморобні бомби. Київ тих часів стає ареною бойових дій. Тут, немов гриби, виростають бойові організації, чиї дії вже не підпорядковані єдиному центру».

Тим не менше, знаходимо очевидну паралель з недавніми подіями у столиці, про які ще буде написано чимало книжок. А наразі таки про початок минулого століття, бо, прочитавши цю книжку, можна зрозуміти чому зараз у нас не все виходить.

За словами автора, «Київські бомби» – гостросюжетний твір на історичну тематику. Ще його можна назвати історико-пригодницьким. Але, говорячи про новий роман, визнає: «сюжетні перипетії виходять за окреслені ним самим жанрові рамки».«На завершальному етапі я сам не сподівався отримати повноцінну драму. При тому, що герої традиційно не рефлексують, а діють. – зізнається письменник в коментарі «Українській літературній газеті». – Сам же сюжет – динамічний, з неодмінною стріляниною та навіть наявністю певних детективних елементів. Герої та сюжет – вигадка, але події мали місце. Якось я прочитав у одній книзі, виданій росіянами, що на початку ХХ століття саме Київ був ледь не офіційною столицею терористичного руху в імперії. Коли підняв київську друковану пресу того часу, познаходив безліч підтверджень цьому. Мало не щотижня писалося або про замахи із застосуванням бомб. Або – пограбування банків, або – ліквідацію чергової бойової групи».

Щоб зрозуміти сюжет, який можна переказати двома-трьома словами, треба знати, що відбувалося в той час. Частина України була в складі Росії, зокрема, Київська губернія і саме Київ у 1906-1907 рр. став одним із центрів тероризму в царські Росії. Але не тероризму взагалі, а направленого на діючу владу.

Цей період вивчався в радянській історії, але як протистояння двох сил – царського самодержавства і революціонерів. Революціонери умовно вважалися «нашими», а царський режим – ворогом.

Андрій Кокотюха намагається розглянути контекст, чи чинили українці опір в той час, коли було це протистояння. Чи були українські бойові організації, які воювали проти всіх? Чиї переконання розділяли, як створювалися і як гинули.

1907 р. – хто були «бомбісти», ті, котрі стріляли у представників влади, планували теракти і грабували банки? Це були сподвижники Сталіна. Відомо, що товариш Сталін під кличкою «Коба» також грабував банки. За великим рахунком, це були ідейні кримінальні структури. Вони заходили в ювелірні магазини і з політичних міркувань, на революційну боротьбу забирали усе, що там є.

Через десять років, у 1917 р. ці революціонери уже будуть називатися радянською владою, вони створять новий режим. Це буде влада на дев’яносто відсотків з кримінальних і напівкримінальних елементів, які заробили собі політичний капітал, грабуючи банки, вбиваючи людей, скоюючи теракти, беручи заручників.

Цей ідейний кримінал виродився у всім відомий «червоний терор», у першу україно-російську війну 1918 р. Цей ідейний кримінал виродився потім в Голодомор, в репресії, в партійні зачистки. І сьогодні, коли гинуть на вулицях нашої країни люди, їх вбиває ще та влада, яка прийшла в 1917 р. на кримінальній хвилі. Ми ніяк не можемо з нею розпрощатися, вона продовжує нас майже через сто років діставати і не відпускати.

Власне, через сюжет «Київських бомб», Андрій Кокотюха намагається показати звідки ростуть ноги і в радянської влади, і в режиму, який ми щойно скинули, і в режиму, який нині присутній в Росії.

В книжці є гострий і напружений сюжет, навіть любовна історія. Переплітаються інтереси трьох національних спільнот – української, єврейської та російської. Терористами була в основному єврейська молодь, заражена вірусом революції. Боролися з ними або російські слуги режиму, або українці, котрі стали колаборантами і перейшли на сторону режиму, були фанатами Столипіна.

Степан Захарчук