Колись літературний критик і професор Гельмут Каразек назвав Юдіт голосом свого покоління. Так кажуть досі, хоча сама Юдіт намагається відхреститися від такого «визначення». Першу книжку оповідань цієї авторки було перекладено на десятки мов і продано накладом близько шістсот тисяч примірників. Як каже Наталка Сняданко, яка, власне, й переклала дві її книжки українською («Нічого, крім привидів» та «Аліса»), «при цьому зовсім не йшлося про детектив, любовний роман, скандальну біографію зірки, фантастику чи інший жанр, який уможливлює подібні наклади, — Юдіт Германн примудрилася перекреслити один із найбільш тривких видавничих стереотипів про те, що оповідання не може бути комерційним жанром. Її оповідання й  не є комерційними, аж ніяк. Але, попри це, їх читають і перечитують. Критики називали її тексти історіями, які розповідають сновиди, розповідають із напівзаплющеними очима, і навіть під час повторного прочитання ці історії продовжують захоплювати».

Народжена у Західному Берліні, авторка  так і не здобула вищу освіту (германістику і філософію),  а згодом подалася в журналістику, поїхавши на практику в одне з нью-йоркських видань. Згодом письменниця  отримала стипендію Альфреда Дьобліна берлінської Академії мистецтв і написала  книжку в будинку Гюнтера Грасса (письменницькій резиденції). На той час Юдіт паралельно підробляла кельнеркою для того, щоб зібрати враження. Її книжка оповідань вийшла в одному з найбільш поважних німецьких видавництв — Fischer — і мала нечуваний розголос. Тоді Юдіт Германн стала неймовірно популярною. Український читач побачив першу її книжку «Літній дім, згодом» у перекладі Юрка Прохаська, а Сергій Жадан написав про неї так: «Це книжка розповідей про ті слова, вимовити які якщо й можна, то хіба що пошепки, тихо, скоріше для себе, аніж для умовного співрозмовника, хоча в цій книжці він, цей умовний співрозмовник, часто присутній, проте його присутність не виглядає аж такою необхідною, скоріше вона тут є приводом для подальшого наговорення історій, для продовження цієї гри, котра самі знаєте як називається».

Загадкову і малослівну, лаконічну, але щиру Юдіт Германн нам вдалося зустріти на «Книжковому Арсеналі» в Києві. Про відчуття до України, а також про те, що скоро у світ вийде її перший роман, Юдіт Германн поділилася в розмові з «Днем»:

— «Аліса» — це вже третя ваша книжка, перекладена українською мовою. Чи якось зближують вас ці переклади з українською культурою?

— Я дуже рада, що всі три книжки перекладено українською мовою.  Для мене це велика честь.  Я не знаю, звідки це відчуття, але мене дуже приваблює український менталітет і культура, хоч я відчуваю, що вона значно відрізняється від німецької. Не знаю, чому українці настільки зацікавлені  німецькою літературою. Я відчуваю зв’язок з українцями, і щаслива через це.

— Ви вже не вперше в Україні. Які маєте відчуття до цієї країни?

— Так, я тут вже вчетверте. П’ять років тому  була у Львові; чотири роки тому — в Києві, й три року тому — в Криму. Для мене це — країна, яка поєднує в собі західний і східний менталітет. Вона здається мені не настільки чужою як, імовірно, була би Москва чи Санкт-Петербург. Україна ближча до Німеччини, і я маю якісь змішані почуття чужості та близькості.  Вважаю Україну дуже гарною, меланхолійною країною, з довгою та цікавою історією. Є дуже чіткі контрасти, коли старі та нові міста змішуються і змінюються. За цим приємно спостерігати. Тут можна доторкнутися до минулого.

— Раніше в одному з інтерв’ю ви сказали, що не так багато читаєте української літератури (тоді назвали Юрія Андруховича). Чи змінилася ця ситуація, чи припали вам до душі інші українські автори?

— Я читала Наталку Сняданко. Але проблема в тім, що не так багато перекладів доступні. Це — питання перекладів. Нещодавно я також прочитала книжку про Майдан, куди вміщено тексти молодих і вже старших українських авторів. Вона містить дуже актуальні думки щодо часу, проведеного на Майдані. Я вважаю, що дуже важливо зараз читати українських авторів. Тому що на тлі цієї кризи необхідно чути голоси. Адже це стосується не лише України, а й цілої Європи. І мене це теж стосується.

— Також ви зазначали, що маєте цікавість до російської літератури. Які на це причини? Який маєте зв’язок із Росією? Адже, згадуючи ваше оповідання «Червоні коралі» із першої книжки, в якій ви говорите про російське коріння, можна будувати певні здогади...

— Я маю зв’язок із російською культурою, оскільки моя бабуся, як і розказано в оповіданні, народилася в Санкт-Петербурзі. Проте я народилася в Західному Берліні, у ФРН. А там російську літературу читали значно менше, аніж у НДР, — східній частині Німеччини.  Знаю, що в російських школах є предмети, де потрібно просто читати. Я теж читала багато, але мені цього не викладали. У ГДР, наприклад, читали багато Достоєвського. А мені було 40 років, коли я вперше прочитала його твори. Із кожною книжкою трохи змінюється світ. Раніше  також читала Чехова, Ахматову. Мені здається, що в моєму випадку йдеться про простодушний потяг до східного менталітету, душі Сходу.  Україна ще тільки має сформулювати свою ідентичність, але якби мене як німкеню запитали — яка в мене ідентичність?.. Це дуже складне запитання. Учора я була вперше на Майдані, а це — дві години літаком від Берліна, тобто дуже близько...

— У ваших оповіданнях присутні музика та мандри. Які ролі вони відіграють у вашому житті? Що зараз слухаєте? Чи багато подорожуєте?

— Зараз я слухаю не так багато музики. Можливо, це пов’язано з тим, що стаю старшою. Сподіваюся, колись вона до мене повернеться. А мандри для мене й досі дуже важливі. Відділяючись від своєї країни, маю можливість поглянути на неї  здалеку, таким чином можна більше пізнати. Важливо бачити, який світ маленький, з одного боку, і великий — з другого. Водночас подорожі мене втомлюють, і часто  запитую себе, чому б цього разу просто не залишитися вдома? Але потім я завжди щаслива, що не зробила цього.

— Який вплив на вас мають зустрічі зі своїми читачами?

— Ці зустрічі — своєрідне перетинання. Коли ти пишеш текст, то перебуваєш абсолютно наодинці. І коли цей текст виходить у світ, то виникає рух, турбулентність (завдяки критиці), й цей шлях часто дуже важкий. Для мене зустрічі з читачами, як дзеркало, — можливість заглянути-підглянути, як ця книжка говорить до читача. Якими їм здаються мої персонажі — чи такими, якими я їх уявляю? Коли книжка залишається нечитаною — це просто папір.

— Чи допомогла вам журналістика у письменницькій роботі?

— Журналістика навчила мене не ходити довго довкола, а концентруватися на чомусь конкретному. Швидко і конкретно щось висловлювати. Також додала хоробрості.

— І останнє запитання: над чим працюєте зараз?

— Я нещодавно дописала свою четверту книжку. Вона з’явиться влітку, в серпні. Це мій перший роман, хоча короткий, але роман. У видавництві кажуть, що я мушу практикуватися говорити «роман». Поки що для мене це трохи кумедно, але так є. Тішуся, що нарешті його дописала.

Олеся Яремчук