Re: цензії

Осот, як відомо (а точніше, як відомо далеко не всім, бо питання про назву збірки досі виникають вельми часто), — один із різновидів бур’яну. Називаючи так книжку, молодий поет напевно щось-таки мав на увазі. У книжці на читача справді чекають багато представників рослинного (і тваринного) світу — творчість Лаюка просто переповнена природою. Осот — і як заголовок, і як наскрізний образ (важко порахувати відсоток віршів, у яких він «виріс») — надається не лише до буквального трактування. Він і знак дитинства, й символ універсалізму — проникнення краси-естетики в будь-які без винятку сфери.

Тексти Мирослава Лаюка не прості для сприйняття. В них переважно треба уважно вчитуватися-вслухатися. Тут багато медитації, неоднозначної символіки, не одразу зрозумілих реалій і дуже індивідуальних метафор. Але увага винагороджується. Проникнення у простір віршів дає задоволення від цікавих асоціативних ходів, несподіваних ритмічних малюнків, емоційно насиченої атмосфери та, як висловлювався Хвильовий, «запаху слів».

Внутрішня різноманітність книжки Мирослава Лаюка гарантована такими «полюсами», як, наприклад, сентиментальність і дещо метафізичний «риторичний екстаз». З одного боку — «Тренос дідової хати», де

ось мить: порожнє все

зі стін зняли ікони

прапредки зі світлин устали і пішли

за ребрами душа б’є в мідносердні дзвони

дзвіниці на горі де хмари як воли...

З другого —

ти будеш вдивлятись у лисячі нори

ти будеш вивчати каміння і глину

не знаю чи чув ти про липи суворість

та глянь —

он трясеться від страху дитина...

Уродженець Прикарпаття, М.Лаюк багато в чому апелює до регіонального колориту, до багатого досвіду «гуцульської поетичної школи» (найочевидніші та задекларовані тут зв’язки з Василем Герасим’юком). Але, на щастя, уникає і банального екзотизму, і тиску «моди» літературного середовища. При цьому, поетові зовсім не чужі веселі іронічні ігри культурної сучасності з жаскуватим підтекстом:

хлопчик-молодчик

грався на городі

редиска — сталін

броколі — берія

огірок — гітлер

латук — гебельс

морква — єзавель...

І все це на тлі зворушливої індивідуальності й дитинності погляду на світ, без якого (хоч би й у прихованому вигляді) рідко буває справжня поезія. Спробуйте, чи сподобається вам у «саду Мирослава Лаюка». Як ви вже, мабуть, зрозуміли, там водиться не лише бур’ян.

Костянтин Родик