В деяких сільських епізодах можна впізнати й українське село. В їхніх бюрократах можна впізнати наших бюрократів”, – мовиться в анотації до книги. Ви вже подумали, що це роман про Румунію? Росію? Може, Молдову? “Приклад недавньої історії Афганістану показує – Україні варто задуматися”. Отож, Афганістан.

“Кабульський книгар” Осне Саєрстад – напівдокументальна книжка про афганське суспільство, яким його побачила журналістка 2001 року, одразу після падіння режиму талібів.

І перше, що варто сказати про “Кабульського книгаря”: книжка не потребує притягування паралелей, порівнянь з Україною. Вона чудово читається саме тому, що йдеться тут про дуже далекий світ, майже невідомий українцям. Ми надто мало знаємо цю культуру, щоб дозволяти собі паралелі. Власне, світ нас має цікавити саме тому, що він радикально відмінний від нашого, тому що зіштовхує нас із незнаним і змушує пізнавати нове. Інакше ми – обмежені й безнадійні міщани.

“Кабульський книгар” написала норвезька журналістка з власного досвіду життя в афганській родині. Дванадцять осіб у кабульській хрущовці – так живе родина книготорговця Шаха Мухаммеда Райза. За афганськими післявоєнними мірками це унікальна родина – не бідна, більшість її членів грамотні, а дехто ще й говорить англійською. Можна було б сказати, середній клас, але “термін середній клас нічого не значить в країні, де так багато людей утратили все, що мали” . Вікна затикають старими рушниками, з меблів у квартирі – лише книжкова шафа. Ванна кімната – відгороджений фіранкою куток на кухні. На підлозі – лише килими та подушки, а ще матраци вздовж стін. Електроприлади? У жодному разі: “через ненадійне постачання електроенергії у Кабулі більшість людей покладаються на віник” .

Цим віником найвправніше, по кілька разів на день, працює Лейла – найбільш безправна особа в родині, бо “наймолодша, неодружена, дівчина” . Осне Саєрстад як  жінка із скандинавської країни просто мусила написати не одну сторінку про патріархальний устрій афганського суспільства. Знайдемо тут і оповідь жінки-матріарха, повага до якої залежить виключно від кількості дітей. Це Бібі Гюль, мати родини, народила їх чотирнадцять. Описано традиційне афганське весілля: не лише святкові ритуали, а й передуючий цьому торг. І тут важко не згадати про безправність нареченої, а також насильство в родині стосовно молодих дівчат та вже заміжніх жінок, випадки вбивства честі. Осне цікавить також те, як починає змінюватися суспільство після талібів: “Звільнення жінок тієї першої весни після падіння Талібану обмежилося туфлями й лаком для нігтів і не сягнуло далі забрьоханого краю жіночої паранджі”.

Перш ніж оселитися в родині Шаха, Осне Саєрстад чимало часу провела в Афганістані, у поїздках з журналістами, коли висвітлювала військові дії для норвезьких медіа. І все ж про афганське суспільство знала далеко не все. Живучи в родині, авторка змогла пересвідчитися, що змінити суспільний устрій можливо, лише змінивши основи родинного життя. Життя за стінами квартир та сільських халуп – це та більша частина айсберга, яку не має змоги побачити ані журналіст, ані, тим паче, турист.

Саме тому “Кабульський книгар” – зразок включеного спостереження антрополога з елементами журналістського розслідування. У родині Шаха всім відомо було, що гостя – журналістка, котра пише книгу про життя членів родини. На вулицях та в будь-якому публічному просторі Осне Саєрстад спостерігала за життям міста анонімно – тож у зустрічних не було шансів вдягнути маску. Білява скандинавка вдягала синю традиційну паранджу і досягала неможливої інакше анонімності. Мовчазна жінка, яка насправді отримала змогу бачити все і залишатися непоміченою. Це дозволило Осне відвідати Міністерство освіти, здійснити паломництво до могили праведного халіфа Алі, перетнути афгансько-пакистанський кордон нелегальною стежкою та вирушити на “полювання за Аль-Каїдою”. Усе це і навіть невинну роботу в книгарні суспільство сприймало як суто чоловічі справи, але, як пише Осне, вона могла водночас жити життям і чоловіків, і жінок, бути “двостатевою” істотою.

Це дозволяв їй і статус гості – а ставлення східних суспільств до гостей усім відоме. Осне отримала шанс побачити й описати унікальні речі, зокрема жіночий світ, прихований під паранджею та закритий у чотирьох залізобетонних стінах, доступу до якого сторонні не мають. “Я написала художню книгу, але вона ґрунтується на реальних подіях або на тому, що розповіли мені ті, хто брав у них участь. Якщо я описую думки чи почуття, то спираюся на розповіді людей про те, що вони думали або відчували в певній ситуації” . Так пише в передмові Осне. Але голова сімейства, Шах Мухаммед Райз, якого Осне називає у книжці Султан Шахом, побачив у книзі образу для своєї родини й для себе. Далі був судовий процес.

Осне змінила у книжці імена героїв, але Шах був постаттю настільки відомою в Кабулі, що читачі миттєво його впізнавали. Так приватне життя родини стало відоме широкій публіці, адже, крім англійського перекладу, з’явився піратський переклад на фарсі. Шах Мухаммед звинуватив журналістку у втручанні до приватного життя. Осне вважає, що Шах просто не очікував, що вона може написати про його постать не тільки в позитивному світлі. Проблему викликало частково те, що журналістка та “патріарх” не поговорили відразу про те, що можна писати в майбутній книзі, а що – ні. Осне мала свободу писати про все, а натомість отримала непередбачувані проблеми. В суді вона перемогла, але осад залишився. Втім, як і досвід – у наступних книгах Саєрстад дозволяла всім героям прочитувати їхні тексти. Але етична проблема нікуди не зникла – чи може собі дозволити авторка описати оголене тіло старої жінки у лазні, коли є шанс, що цю жінку впізнають?

Звісно, це зовсім не привід ігнорувати книжку. Швидше – навпаки. Я б рекомендувала її перш за все людям, які пробують писати про інші культури. Неважливо, що – подорожні нотатки, блоги, антропологічні дослідження, репортажі. По-друге, тим, хто не знає нічого про світ, скажімо, східніше від Каспійського моря. І нарешті тим, хто переконаний, що сам все знає краще за інших.

Світлана Ільченко