Напередодні 200-літнього ювілею Кобзаря говоримо з «літературним» лауреатом цьогорічної Національної премії України імені Тараса Шевченка Мирославом ДОЧИНЦЕМ. Цю відзнаку йому присуджено за книжки «Криничар» і «Горянин». Хоча літературою автор займається вже досить давно, проте став відомий широкому загалу лише кілька років тому завдяки своїм романам «Многії літа. Благії літа» та «Вічник». Ці книжки сподобались читачам їхньою близькістю до народної мудрості та порадами на щодень (навіть гастрономічними), і в результаті побили всі рекорди продажів художньої літератури, ставши бестселерами. Натомість критики зустріли Дочинця не надто приязно. Вони часто дорікають йому за надмірну ідеалізацію життя селян, пропагування радянських етичних ідеалів, зокрема ідеалу гідної праці та інколи навіть говорять про дещо примітивний стиль. Водночас знавці літератури порівнюють Дочинця з бразильцем Пауло Коельйо або з росіянином Володимиром Мегре. Утім, як кажуть, будь-яке порівняння кульгає. Фактом проте залишається визнання творчості цього письменника читачами та Шевченківським комітетом на чолі з Борисом Олійником.

Нагадаємо, що незадовго до оголошення переможців розмір премії змінився — її збільшили вдвічі, до 520 тисяч гривень. Але змінилася й політична ситуація в країні й стало відомо, що державна казна порожня. Тепер ніхто не може сказати напевне, коли цю премію вручать і чи вручать взагалі. «День» розпитав автора бестселерів «Многії літа. Благії літа» та «Вічник» не тільки про ставлення до найбільш почесної державної української відзнаки, а також про його бачення Майдану й письменницької творчості. Як виявилося, між цими поняттями є багато спільного.

— Вас уже запросили на урочисте вручення Шевченківської премії?

— Поки що абсолютно нічого не відомо. Зараз влада, мабуть, має інші важливіші проблеми. Як я знаю, вручення все ж має бути — телефонували з Шевченківського комітету, все офіційно. Але коли, як? Деталі невідомі.

— Вашу кандидатуру висувають уже не вперше. Цього разу сподівалися, що її таки підтримають?

—Сподівалися мої читачі — казали, що це мало б відбутися уже давно. Не було сумнівів і в багатьох колег. Я ж людина самокритична і скромна. Слухати всі ці розмови мені було дивно і навіть трохи лячно — ніби не про мене йшлосся. Я люблю свою роботу і роблю її, не оглядаючись на оцінки та премії.

— А як ви підтримуєте зв’язок із своїми читачами?

— Знаєте, вони самі підтримують зі мною зв’язок (Сміється). Щодня замовляють книжки — це найкращий зв’язок, чи не так? Щоправда, останнім часом я від цього дещо дистанціювався — цим займаються люди у видавництві (йдеться про мукачівське видавництво «Карпатська вежа», засноване письменником. — Авт.) Але читачі знаходять спосіб поспілкуватися, тим більше зараз це можна робити через соцмережі, телефоном, а можна й просто приїхати в гості — з іншого кутка України чи з-за кордону. Знаєте, у читачів є якийсь, можливо, навіть дещо нездоровий інтерес до автора — завжди хочеться знати, що там між рядками, що залишилось недоказаним, наскільки це все документально підтверджене та чи відповідає правді життя. Хоча є й ті, хто розуміє, що книжка і автор -дуже різні поняття, які немає потреби змішувати. Літературний твір — це окремий продукт, окремий феномен, окремий медіум, із яким можна спілкуватися без посередництва автора.

— Цього року чи не вперше Шевченківську премію отримує книжка із величезними накладами...

— Справді, дехто навіть закидає мені, що це, мовляв, «масова література». Не розумію, чому в слові «масовий» потрібно обов’язково шукати лайливі нотки? Мабуть, все ж не треба заганяти цю категорію літератури в якусь певну нішу. Шевченко теж масовий автор, навіть народний — це найвища форма масовості. Я пишу книжки передусім заради читача, не лише задля власного задоволення.

Наклади й справді великі, але точно їх визначити важко, тому що багато примірників друкується у піратський спосіб — у Харкові, Львові, Одесі, Києві. Мені часто трапляються підроблені, неякісні книжки. Офіційно ж надруковано більш ніж 300 тисяч примірників «Многії літа. Благії літа», «Вічник» має понад 100 тисяч, «Горянин» — 50 тисяч. На початку року вийшла найсвіжіша моя книжка «Світован» — сьогодні вона друкується вже четвертим накладом.

— З піратськими виданнями якось боретеся?

— Для чого? Це не моя компетенція. Ситуацію відстежують продавці, бо книжки поганої якості б’ють по їхній репутації. Але в наших умовах зробити це важко. Я ж дякую долі за те, що мої книжки хтось друкує й поширює. Але, безумовно, це — прояв «дикого» ринку в нашому книговиданні. Сподіваюсь, що ми потрапимо в якесь цивілізоване законне русло. Наскільки я знаю, в Україні, крім моїх, підробляють книги ще трьох авторів. Це — твори Ліни Костенко, «Чорний ворон» Василя Шкляра та нехудожні видання Валерія Синельникова — про оздоровлення.

— Усі письменники колись вчилися писати. Яким був ваш шлях до письменницького успіху?

— Дуже простий, хоч як це дивно. Хоча, здавалося б, навчитися писати неймовірно складно — ніхто сторонній тут тобі не допоможе. Шлях письменника я вибрав ще в дитячому віці. У сьомому класі захопився Бальзаком і зрозумів, що влада слова — це неймовірна, мабуть, найбільша влада. Ця загадка завжди мене вела. Писати та писати добре — це різні речі. А писати так, щоб слово викликало довіру, — зовсім інша якість. Шевченко вчить, що найвищий секрет — це харизма слова, за харизмою ж стоїть довіра до слова. Тільки тоді, коли рядки викликають довіру — не віру, не любов, не задоволення, не захоплення чи естетичні відчуття, а саме довіру —  відчуття, що це написано для тебе і про тебе, тоді це справжнє — це вищий чин письма. Ти маєш віддатися повністю тому, що пишеш, не можна грати зі словом, інакше слово вчинить з тобою так само.

Нещодавно мене запросили до Хмельницька провести з молодими літераторами області семінар. Чесно кажучи, я був заскочений зненацька. Думаю, що ж я буду їм розповідати? Вирішив, що простіше буде розповісти, як писати не треба. В будь-якому ремеслі важливо знати, як робити не треба. Це спрощує задачу — з’являється чисте поле, де ти не накидаєш зайвого сміття. Я буду вчити їх першооснови творчості — внутрішньої свободи. Будь-яка творчість — це «надих». «Надих» треба вміти вловити, потрібно стяжати в собі дух. «Стяжайте дух», — казав Серафим Саровський, а дух вже вас буде захищати, буде вести. Ви будете «олівчиками» в руках того вільного духу. І це робить дива, і не тільки в одній людині, а й у цілого народу. Це те, що відбулося в нас на Майдані. Вищий прояв внутрішньої свободи — подолання страху. Це відчуття потрібно знайти в собі, звільнитись від кайданів страху, і тоді на його місце приходить зовсім інша сила.

— Ви згадали про Майдан, а як ви оцінюєте події, які відбуваються нині на сході та півдні України?

— Відбуваються закономірні геополітичні процеси. І Україні судилося, і може навіть якоюсь мірою поталанило, я би сказав, стати в центрі цих подій, бути каталізатором. Нарешті ми розсікли, розділили українське й радянське. Тому що Майдан — це якраз і є конфлікт між двома сутностями: між українським, справді духовно та культурно українським та «радянщиною», тоталітаризмом, шкаралущею ще сталінської ідеології, яка існувала буквально до останнього місяця в якомусь спотвореному капіталістичному вигляді, що його ніс режим Януковича. Нарешті ми це розсікли — і світ це сприйняв радісно. Це нова якість, свіжий струмінь для Європи, яка боїться воєн, революцій та сприймає подібні речі дуже обережно. Янукович розбудив Україну, а Путін підняв її на ноги. Для імперії відпускати «своє» дуже непросто. Те, що відбувається зараз із Кримом, — це нездорове поєднання манії величі та манії переслідування. Вони злилися в один клубок путінського імперіалізму. Ми мусимо пройти це до кінця. Добре, що світ дав останнім подіям однозначну оцінку. Переконаний, що «інфікування» Майданом, високим духом, який у нас справді переміг, з часом перекинеться в Росію, бо ми досі — значною мірою однорідне середовище. Сподіваюсь, що скоро все вляжеться, відшумить, але попереду наш чекає довга і болісна праця — потрібно об’єднати Україну. Вважаю, що ми вже на правильному шляху.

Любов ЯКИМЧУК