Богдана МАТІЯШ, поетка, перекладачка:

— Після «звернення» Януковича маю враження, що владі байдуже, скільки буде смертей. Чи це декілька осіб, чи десятки, чи сотні. Байдуже також з якого боку — силовиків теж використовують, як гарматне м’ясо. Оптимізму щодо того, як чинитиме влада далі, і якихось ілюзій щодо неї не маю.

Що робити людям? Не панікувати — це однозначно. Усвідомити і власну відповідальність за те, що відбувається. Чинити так, як підказує серце. Якщо відчуваєш, що можеш зараз піти і, скажімо, принести молоко чи воду, якісь речі тим, хто цього потребує — зроби це. Якщо можеш здати кров — здавай. Якщо можеш дістатися місця, де комусь зле, і хтось потребує твоєї присутності, розради, підтримки — піди туди. Не роби нічого на гарячу голову, але й не слухай тих, хто панічно не хоче відпускати тебе на вулицю. Світ не валиться. Над усім цим є Господь. Вирушаючи з дому, можна й треба — зрештою, завжди, не лише тепер — просто помолитися. І тобі вдасться дійти туди, куди треба.

Інша важлива річ — бути разом не лише на Майдані. Знаю про ситуації, коли у метро, на ескалаторі, бачачи, що хтось йде сам і має синьо-жовту стрічку, до такої людини чіплялися «тітушки» — ніхто її не боронив. Такого допускати не можна — не треба чекати, доки хтось закричить, просячи про допомогу. Якщо бачите, що щось діється недобре, що хтось робить якісь безчинства, прийдіть на допомогу. Це — єдиний «радикалізм», до якого можу закликати — не мовчати на зло. Але до застосування сили закликати не можу — можемо хіба що оборонятися. Це — якась тривала облога, у якій влада виступила проти власного народу. Проти людей, яким присягала на вірність. Якщо раніше, віками, люди під час облог могли молитися до Богородиці, просячи про її заступництво, і вона відвертала ворожі напади, то чому нині не можемо теж до неї прийти?

Молитися можна не лише на Майдані, але і вдома, де не тривають бойові дії. Багато можемо цим допомогти. Багато є вбитих, але не бачимо, скільком людям Бог зберіг життя — просто цього не знаємо. Господь нас береже.

Сподіваюся, що зрештою все закінчиться миром, але навряд чи в найближчому майбутньому... Відчуваю, що ще трохи буде якогось болю. Гадаю, що за злочини і безчинства відповідальні особи повинні відповісти на Гаазькому трибуналі. Бо треба відповісти за те, що центр країни було перетворено на місце катувань і цвинтар. Сподіваюся на Боже милосердя і на розум силовиків, які якоїсь миті відмовляться виконувати наказ...

«ОПОЗИЦІЯ НЕ ВМІЄ ДУМАТИ НАПЕРЕД»

Володимир ЛИС, письменник:

— Я дуже обурений діями влади і силових структур. Складається враження, що людське життя для них не має ніякої ціни. Але одночасно обурений і тактичною дією нашої опозиції: вони не вміють думати наперед, адекватно до ситуації. Життя отих молодих хлопців, які щиро вірять в Україну, приноситься в жертву. А вони могли б дуже багато зробити.

Зараз треба казати і робити те, що вмієш: надавати медичну допомогу, надсилати кошти, якщо є така можливість. Також маємо продовжувати — працювати, творити картини, займатися науковою роботою, писати книжки — при цьому дбаючи про свою людську гідність. У ці дні й далі відбуваються різноманітні культурні заходи. Нещодавно я відвідав виставку молодого і мужнього художника Віктора Швеця. І мені здається, що формула «коли говорять гармати, то музи мовчать» насправді не діє. Наприклад, під час Громадянської війни 1917—1921 років народилася друга за значимістю книжка у нашій літературі — «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Тож українцям потрібно попри все залишатися самими собою і робити те, що підказує совість.

Мені шкода, що стали пророчими слова Миколи Куліша, який сказав їх у 20-ті роки ХХ ст.: «Бандити, атамани ми. Замість прекрасного життя устелимо шлях у Європу трупами».

«СЬОГОДНІ ПОДУМАЛОСЯ, ЩО СВОГО ЖИТТЯ МЕНІ НЕ ШКОДА ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»

Олег ЛИШЕГА, поет:

— Я стараюсь допомагати на Майдані, хоча вже трохи старшого віку. Нещодавно я відніс туди десять кілограмів яблук, це дуже гарні червоні яблука. Відніс їх із дружиною нашим хлопцям: може хоч крапельку радості принесу у їхній холодний неопалений намет. Сьогодні подумалося, що свого життя мені не шкода для перемоги. Якщо ми зазнаємо поразки, то вже і не варто жити далі. Мені здається, ми підійшли до краю.

Усе-таки вважаю, що саме влада спровокувала цей конфлікт. Найбільші провокатори, терористи та екстремісти — вони. Це — точка відліку, із якої треба починати. Методи боротьби бувають різні. І передусім влада відповідальна за ці методи. Вони морально відповідальні. Вони не розуміють, що розколюють Україну, що спричиняють громадянську війну! Вони цього не бачать — це найстрашніше!

Моя мати — із Запоріжжя, і там — усі мої брати. Вони так само переживають і підтримують Майдан. А влада готова нас віддати на розтерзання кримінальним елементам: нині Західну Україну — Східну вони вже приборкали.

Найстрашніше, що я можу собі уявити сьогодні, це — ювілей Тараса Шевченка. За кілька днів ця братія стоятиме на трибунах, виголошуватиме якісь промови. Це буде край цинізму, фарс, якого Україна не бачила за всю свою історію! За ручку обійнявшись із Путіним, вони будуть влаштовувати ювілейну вакханалію! Наш Майдан — найкраще відзначення цього ювілею! Більше нічого не треба, ніяких премій чи промов.