Нещодавно вийшов друком російський переклад роману «Час смертохристів. Міражі 2077 року» відомого письменника та дипломата Юрія Щербака. «Шок. Ступор. Змушує замислитися», — написав один мій приятель із Єкатеринбурга, якому я надіслав книгу. А московська подруга–журналістка прочитала книгу й тепер загадково мовчить...

Така реакція з «братньої» країни дала підстави ще раз перегорнути двокнижжя — крім «Смертохристів...», це ще «Час великої гри. Фантоми 2079 року», обидва твори побачили світ у київському видавництві «Ярославів Вал». Нагодою до перечитання стало також те, що книги висунуті на здобуття Шевченківської премії–2014.

Це романи про універсальну реальність нашого часу, цинічну та страшну. Не так про глобальну політику, як про боротьбу світоглядну, в душі кожного з нас.

Автор художніми образами доводить: смертохристи усюди. Вони не мають національності та соціального статусу. Можуть бути гламурними та їздити на «Лексусах», їх навіть часто інтерв’юює Катя Осадча. Також вони зазвичай грають на «роялі» під куполом Верховної Ради, або втілюються в українських поетів чи бізнесменів–філантропів. Можуть бути одягнені в лати «Беркута», а можуть самозакохано бовваніти у вишиванці на сцені Майдану.

Коли цими зимовими днями знову заглиблюєшся у бурхливі та, здавалося б, фантасмагоричні сюжетні перипетії твору Щербака, то починаєш ясно розуміти актуальність авторських передбачень. Ні, це не футурологія. Це, швидше, діагноз нашому суспільству, державі та сучасному світові, поставлений доктором медичних наук. Це аналітична депеша Надзвичайного та Повноважного посла України в таких знакових країнах, як США, Канада, Ізраїль. Висновок людини, яка стояла за лаштунками багатьох доленосних для нашої держави рішень. Як діагноз, так і депеша написані рукою талановитого письменника, майстра численних деталей.

Київський Євромайдан і трагедія вулиці Грушевського — це також міражі з твору Юрія Щербака. Бо породжені безвідповідальними та захланними політиками, в яких важко розібратися навіть кадровому військовому розвіднику, головному герою, генералові Ігорю Гайдуку. Глобалізація та жорстоке змагання світу перетворюють Україну на поле битви як у романі, так і в сьогоденні.

«Надзвичайно цікавий, із захоплюючою інтригою роман Юрія Щербака я сприймаю як гротеск–фантастику не так прогнозу, як застереження від недалекоглядності й пасивності, смертельно небезпечних у цьому безжалісному світі, сповненому геополітичних пасток і підступів», — відгукується про твір академік Іван Дзюба.

Про політичну актуальність двокнижжя для України, написаного кілька років тому, можете судити самі. Ось, наприклад, один із героїв «Часу великої гри» — патріарх імперії, яка постала на місці північної щодо нас країни, «виструнчившись по–військовому», розповідає про Україну своєму царю–президентові так: «Як і завжди, цю штучну псевдодержаву характеризують стан перманентного бардака, гризня у верхніх ешелонах влади і загальне небажання воювати, а працювати на городах у час бурхливої літньої вегетації». «Всі церкви і монастирі, вся розвідувальна мережа «русскаго міра» готові до наступу об’єднаних сил коаліції», — звітує далі патріарх. Він «повідомив також, що з керівництвом України–Руси ведеться поглиблена робота і є позитивний зсув у напрямі згоди укласти братсько–сестринський договір із Росією, віддавши їй половину врожайних земель у безстрокову оренду». Хіба це не передбачення позиції кремлівського керівництва в нинішніх подіях?

Чорна Орда у творі та житті веде постійну агресію проти нашої країни. У геополітичних планах — ресурсне підкорення та поневолення.

Ще одна цитата першої книги звучить майже як точний аналіз ниніш­ньої ситуації в Україні. «Агентурі Чорної Орди вдалося увійти до критично вразливих ланок державного апарату України, підкупом і шантажем сформувати потужний корпус зрадників, делікатно поіменованих агентами впливу, поставити «кротів» в органи розвідки і контррозвідки, а головне — викорінити в суспільстві будь–яку волю до опору, прищепити громадянам України ідею євроазійської єдності», — стверджується в «Часі смертохристів». Пишемо «майже», бо письменницьке передбачення не збулося лише в одній частині — волю українців до опору не вдається зламати ні зовнішнім, ні внутрішнім окупантам.

У світовому контексті попередниками Щербака називають таких авторів антиутопій, як Джордж Оруелл, Карел Чапек, Олдос Гакслі та інших. Порівняння — річ суб’єктивна. Можна дискутувати стосовно деталей і дрібниць, в той же час визнаючи: «Час смертохристів» і «Час великої гри» — явище в нашій літературі. Це реалістично–утопічні колажі, створені з картинок минулого, сучасного та майбутнього, майстерно зшитих нитками гострого сюжету, об’єднаних динамічністю викладу й розмахом фантазії.

Автор веде справжню гру з читачем, створює такі собі шаради, де правду про сьогодення вплітає в ілюзію і вигадку. Ось 2077 року постає народна ініціатива — Ліга Устима Кармелюка, яка намагається боротися з представниками олігархічно–феодального ладу. Її звернення просте й нагадує вимоги Євромайдану. Цитую деякі пункти з «Часу смертохристів»: 1. Чартерів на всіх не вистачить. 2. Злочини так званої еліти проти трудящих є підставою для організації відкритих народних трибуналів й публічних покарань недоторканних виродків. 3. Наша вимога: повернення народу України вкрадених виродками у трудящих земель, лісів, гаїв, річок, пляжів, парків, санаторіїв, заводів, не кажучи вже про справедливі заробітки, свободу й майбутнє».

У назагал песимістичному творі–пересторозі є порада, адже кожна справжня художня річ здіймається до вершин філософського узагальнення. «Підніміться над історією, над сьогоденням. Я чув, з’явився такий рух — «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви — Перший українець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша», — закликає Ігоря Гайдука один із героїв роману «Час смертохристів».

Юрій Дорошенко