Історія містилась у кількох реченнях, тож я вирішив дофантазувати її настільки, щоб вийшло щось на зразок оповідання. І відразу ж написав його. Все-таки це дуже цікава тема – за що можна живцем спалити людину та ще й на очах у тисяч інших людей.

Альберта Вироземського було спалено за те, що він "здійснив найганебніший людський вчинок за всю історію міста" – продався нечистому. Відбуваючи покарання в підземному карцері монастиря бернардинів, він власною кров´ю розписався на стіні (паперу ж під рукою не було) в тому, що згоден віддати душу пеклові. От про це я й написав оповідання, але не тільки про це.

Минуло кілька років – і за цей текст узялася невеличка група дуже талановитих людей: Оля, Уляна, Анатолій, Марк. Ні, звичайно, це не була випадковість. Оля першою прочитала його так, що зуміла побачити в ньому місце для Уляни, Анатолія, Марка. І не просто місце, а простір.

Таким чином у нас почав народжуватися – іноді в муках, іноді напрочуд легко – театрально-літературно-музично-мультимедійний перформенс "Альберт, або Найвища форма страти".

18 лютого, вже за якийсь тиждень, ми відкриваємо свій тур з оцим "Альбертом". Цікаво, що це рівно рік, відколи ми почали над ним працювати. Це вийшло якось так само собою, ми цієї річниці не планували. Рік тому у Хмелевій була зима, лежали сніги, й ми не знали, з чого почати. А потім почали з кінця, тобто з моменту, коли "найтонше тіло" грішного Альберта невидимі сили відносять до себе на небеса. Завдяки цьому кінцеві ми змогли йти далі і взятися за початок.

Згодом ми виконали "Альберта" тричі.

На фестивалі "АртПоле" в Унежі ми грали серед липневої ночі, під зірками, і під живе тріскотіння хмизу у справжньому багатті.

На фестивалі "Meridian Czernowitz" ми грали в заповненому до останнього місця театрі імені Шіллера-Кобилянської – настільки розкішному, що вдень, поки ми репетирували, в ньому одна за одною з´являлися на весільну фотосесію молоді пари.

На фестивалі "ГогольФест" ми грали у промзонівській будівлі, нині званій кінозалом, крізь дірявий дах на нас і сцену моросив дощ і сипалось осіннє листя, мовчу про голубів, чорного й білого.  

Й от перед нами тур: 18-те – Франківськ, 19-те – Тернопіль, 21-ше – Київ, 23 – Запоріжжя, 25 – Одеса. Після неї мав бути Кам´янець-Подільський, але звідти попросили приїхати іншим разом, бо всі на Майдані.

Як бачите, разом п´ять міст. Хоч були плани на цілих дев´ять. А потім були антиплани – все скасувати. Так що навіть і п´ять – це щось. Тобто в антипланів не вийшло нічого: мистецтво і революція ходять поруч. Жодна революція мистецтва не скасує вже хоча б тому, що підживлюється його ідеями та емоціями. Ну й навпаки – жодне мистецтво не скасує революцію, бо воно завжди балансує десь на межі з майбутнім.

А ще "Альберт" і Майдан перегукуються. Ми цього також не планували, бо як можна було запланувати все цепалання шин і дров у металевих бочках рік тому, в облозі снігів серед Хмелеви? Народні повстання подумки відкладалися на пізніші роки, 13-й заповідався на цілком спокійний, а 14-й на дещо нервовіший, проте аж у другій половині, аж наприкінці.

Тепер уже точно відомо, що всьому свій час і своє місце. І якщо ми навіть угадуємо, то несвідомо. А тоді, коли хочемо свідомо, то виходить, як з Альбертом – кличеш на допомогу "Ну де ти, де ти, де?!", а тебе рятують зовсім не ті, на кого ти розраховував. І порятунок, як виявляється, полягає зовсім не в тому, що тобі здавалося порятунком, а чимось набагато кращим.

"Що з вами буде, коли Олімпіада закінчиться?" – стурбовано питають мене знайомі й малознайомі німці. Вони щиро переживають за нас і пам´ятають про символічне значення Ігор у тимчасовій зупинці будь-яких бойових дій. Але Ігри закінчаться разом з перемир´ям – і що тоді, запитують німецькі друзі.

Я знаю, що треба встигнути. Про всяк випадок зіграти "Альберта" у всіх п´яти містах, не думаючи ні про що інше, крім чистоти виконання. Якщо в нас із цим вийде, то й ми вийдемо живими з вогню. На те й чистилище, щоб рятувати.