Ми переможемо. Ми вже почали перемагати, але погана новина — усе станеться не завтра й навіть не післязавтра. Головний плюс у тому, що Система нарешті почала хитатися — впасти може лише розхитане. Це як виривати хворий зуб самотужки, із мінімумом лікарських засобів. А засобів таки справді мінімум: так звана влада впирається. Агонія може тривати дуже довго, до цього теж слід готуватися. Вона вже почалася — але смертельно поранений звір у шаленій агонії може покалічити ще дуже багатьох мисливців та просто небайдужих глядачів.

Аналогій у мене кілька. Найперше — початок 1917 року. Ще в січні, навіть на початку лютого, влада імператора Миколи ІІ й не думала падати. Навпаки, вважала себе дуже сильною. Агонія її почалася після початку Першої світової війни, точку неповернення проходила весь 1916 рік. Хто тоді міг подумати, що наприкінці лютого почнеться буржуазна революція, а цар зречеться престолу? Микола Романов був слабкою, керованою, але не дурною людиною. Зараз відбувається нова буржуазна революція: на майданах — освічені люди, на антимайданах і в «тітушках» — маргінали. Важливо, аби потім все це не переросло в революцію пролетарську. Через це ми вже проходили.

Інша аналогія — початок 1945 року. Червона армія та західні союзники біля воріт Берліна. Гітлер та його кліка розуміють — хана. Шукають стежки для відходу. І при цьому фашистська державна машина працює чітко, злагоджено, на повну котушку.

Наголошую — за кілька місяців до прогнозованого краху. Те ж саме мої ровесники та старші люди спостерігали ще 16 серпня 1991 року: Радянський Союз, який хитало і штормило, все ж таки тримався, й репресивні механізми не іржавіли. Але вже 24 серпня, тобто через вісім днів, радянської влади не було.

Переконаний: таке саме майбутнє в нинішньої так званої влади. Якби це зрозуміла опозиція, було б добре. Адже приєднуватися до цієї Системи після 1 грудня 2013 року, а особливо — після 19 січня 2014 року, означає приректи себе на таку ж саму ганебну поразку.

  Тарас ПРОХАСЬКО

Після найбільш затятих битв Майдан перемінився: він ніби перестав виконувати ту свою провідну роль, яку виконував увесь цей час. І дуже важким є це зволікання, коли все відкладається, затягується, немає конкретних дій, зрушень. Тепер Майдан виконує роль аргументу. Так у 1970 — 1980-х існував фактор ядерного стримування, і всі, хто проводив перемовини, приймав рішення, інформаційні чи економічні, знали і пам’ятали про нього. Саме таким аргументом виглядає тепер Майдан.

Також мені це трохи нагадує події Першої світової війни, коли тривалий час відбувалися такі протистояння. Тоді гинули люди, вони потерпали від цієї присутності в шанцях і на позиціях, але їх не можна було забрати ні з одного, ні з другого боку. Ніхто не був готовий до того, щоб відвести війська, але головні рішення і здобутки отримували в цій позиційній війні в якихось інших місцях, на якихось інших рівнях. Майдан мені нагадує такий позиційний фронт, який не можна ні ліквідувати, ні застосувати у військових діях.

Я вірю в те, що стан речей не може залишитися таким, як він є. Неможливе й повернення до того, що було в листопаді-грудні 2013 року. Але сказати, як будуть розвиватися події й чи взагалі можна говорити про якусь перемогу, — я не можу і думаю, що ніхто того не знає. Але я знаю, що все це було не марно, і я вірю, що після всіх цих зусиль розійтися, заспокоїтися і спокійно чекати 2015 року вже не вдасться.

  Мар’яна САВКА

Ми шукаємо історичних паралелей для Майдану. Зовні він схожий на Запорозьку Січ. Інша річ, сучасна українська Січ розташована в центрі сучасного мегаполіса, що є швидше символом. Описати цей феномен непросто, бо він унікальний. Адже, з одного боку, — цей символічний форпост протесту перетворився на об’єкт господарювання. За законами літературного жанру він найбільше вписується, як на мене, в жанр утопії — створення ідеального суспільства в окремому локусі, це своєрідна пілотна модель ідеальної держави, якої в нас ніколи не було. Ця модель базується на простих і зрозумілих засадах: рівності, справедливості, взаємодопомозі, дисципліні — за що в суспільстві реальному має відповідати верховенство права. У цій міні-державі є політична еліта, але вона жорстко контрольована низами, є своя армія, своя служба безпеки, тут відбувається чітка робота різних господарських відомств, які забезпечують життєдіяльність усього організму. І, що відрадно, тут є й освіта, й культура. Інша справа, Майдан став моделлю держави, яка має зовнішнього ворога. І цим зовнішнім ворогом, хоч як це звучить парадоксально, є антиутопічний антимайдан. Його втілює влада на всіх рівнях, яка намагається знищити Майдан як суспільну модель, що несе загрозу Системі. Очевидним є те, що в цій боротьбі не може бути нічиєї. Або Система знищить Майдан, а разом із ним закопає на багато років надію на правове громадянське суспільство, або Майдан переможе діючу Систему (читай режим), розвалить її до самої основи і створить нову державу за власною моделлю. У нас є унікальний шанс імплементації такої моделі в масштабах цілої країни. Але що нам до жанрових означень — нам потрібен щасливий фінал цього несподіваного і непередбачуваного роману.

На мій погляд, варто виводити на перший план сірих кардиналів — олігархів, які, керуючись законом рівноваги та інстинктом самозбереження, мають стати на бік революції й додати собі до своїх важких гаманців ще й «плюски» у карму. Олігархи мають отримати від народного опозиційного уряду певні чіткі гарантії збереження своїх статків, тоді твердо підтримати мітингарів і тим самим пригрозити президенту з його апаратом чиновників, силовиків та криміналітету, що їхніх грошей у поєднанні з рішучістю радикалів вистачить для того, щоб влаштувати всім Армагедон. Потім слід переформатувати парламентську більшість і ухвалити закони, які відновлять сплюндровану Конституцію. Звісно, олігархи внесуть трохи дисонансу в цю ідеальну модель, нагадають усім, що абсолютної справедливості годі сподіватися. Але заради справедливості вони можуть пообіцяти зробити свій внесок у розбудову освіти, науки і культури — тоді народ заспокоїться і розійдеться по домівках, а в Межигір’ї оселять усіх колишніх президентів.

  Олеся МАМЧИЧ

Образ Майдану поволі трансформувався у зв’язку з наростанням небезпеки, страху, насильства — з одного боку, і рішучості — з іншого. Я досі не бачила стількох людей, серйозно готових втрачати щось суттєве заради ідеї. До вогнів на Грушевського ніхто не вірив, що в Києві можливе щось подібне.

У перші ж дні Майдану мені наснився цікавий сон, який я вважаю певним символом. Сниться, ніби я втретє вагітна, і то вже на такому терміні, що не сьогодні-завтра маю народити. І рекомендують мені всі друзі найкращого лікаря-акушера — Юрія Андруховича. То ж я і йду до нього, він оглядає мене і мовить: «Цього разу буде важко родити, ой важко!..»

Коли сталося перше побиття студентів, я дуже гірко його осмислювала. Зараз на кров реагую значно спокійніше. Але загальна картина світу від того викривлюється й набуває ознак кошмару. Ми з кожним «етапом» Майдану дедалі сильніше вростаємо в ситуацію — так, що відійти у мирне життя, не зрадивши близьких людей, уже нереально. Може, це й на краще.

Зворотний бік цього ущільнення соціальних зв’язків — неймовірна солідарність. Після арешту мого чоловіка (через участь в Автомайдані. — Ред.) я дістала неймовірну кількість повідомлень, дзвінків, підтримки. Думаю, в мирний час така висока хвиля взаємодопомоги не піднялася б.

Аналогії проводжу із революційними подіями початку ХХ століття. Якось на сцені майданівського вільного університету було одне літературне читання. Формат такий: кожен молодий поет спершу озвучував текст із «Розстріляного відродження», а потому — свій. Мене проймала дрож від того, що тексти просто зливалися в суцільну тканину. Давні прочитувалися так, ніби їх написав хтось із «двотисячників». Було відчуття, немов за сто років нічого по суті не змінилося, і ми проживаємо ті ж кола, які не розірвали свого часу наші розстріляні ровесники. Сподіваюся, звісно, що мої аналогії — притягнуті за вуха, і в нас у жодному разі не дійде до ситуації, схожої на громадянську війну. Але чимало моментів, властивих для тих часів — розділення родин і друзів на різні боки барикад, насильство, помста і прощення — ми тепер розуміємо по-справжньому.

Реальний та ідеальний водночас вихід із ситуації — дотиснути до перемоги. Інакше нічого хорошого не буде. Не тішмося ілюзією, ми не зможемо просто повернути собі попередній стиль життя, ніби нічого за ці кілька місяців не сталося. Тепер усе буде інакше. Вірю, що потенціал перемоги у всіх нас є. Стільки краси, любові, солідарності, творчості — так просто не минають.

Мій особистий досвід боротьби вплинув на глибинні речі, котрі потому можуть повертатися в тексти. Я дізналася, що таке покладатися на Бога. Що таке дякувати за біль. Що таке вірити і не вірити людям. Що таке втрачати й яку внутрішню свободу дає готовність втратити за ідею. Багато цікавих речей. Думаю над ними зараз.

Любов ЯКИМЧУК

Фото: Українська правда