Письменниця, автор філософського аналізу «Шевченків міф України» Оксана Забужко в рамках курсу «Історія літератури в авторах і текстах», який організовує Культурний проект, днями для широкої аудиторії прочитала лекцію «Шевченко у ХХІ столітті: спроба перезавантаження».«УМ» пропонує конспект лекції пані Оксани, бо погоджується з нею, що останнім часом, «і це не пов’язано із кон’юнктурою до дати, нібито до 200–річчя Шевченка українські митці звітують і перечитують «Кобзаря», це є суто інтуїтивна потреба звернутися до поетового силового поля як до найбільш потужного, універсального, загадкового, духовно–поживного в модерний період української культури. Кожний новий етап у розвитку, кожний новий період, у який входить країна, повертає Шевченка наново актуалізованими гранями».Він не дядя Вася

Забужко розпочала свою лекцію з того, що до Шевченка у радянські часи намагалися ставитися запанібрата. Восени вона впала у депресію через хіпстера (молодіжну споживацьку гедоністичну субкультуру, зосереджену на зовнішньо­му вигляді) та його тренди перепрочитання Шевченка.

«Молодий хіпстер, ну і не глупий хлопчик, як видно, вперше прочитавши у «Щоденниках» Шевченка слово «б... .» (а Шевченко дійсно одну «купеческую даму», розлючений її поведінкою в церкві, саме так і назвав), радісно впізнає це слово і робить висновки, що в Шевченка все так, як у нас усіх. І отут уже починається профанація. Непомітна, повзуча, на рівні духу. З цього позбавлення святості можуть починатися які завгодно маніпуляції. Юний хіпстер, очевидно, вважає, що він — не совок. Та це насправді нічим не відрізняється від тої профанації Шевченка в кожусі й шапці, селянського сина, представника трудового народу, зневажливого ставлення, що кожен із нас — теж Шевченко, бо він простий і всім зрозумілий. Була загальна концепція радянського закожуховіння і закриття Шевченка від школярів, широкого читача, позірного забронзовіння, яке викликає відразу. Здійснюється ліквідація почуття культурної ієрархії, коли Шевченка зробили дядею Васею».

Далі письменниця помістила юного хіпстера в один ряд мислення зі «старими динозаврами зі Спілки письменників», яких він критикує. «Один такий «динозавр», представник УРСРівських еліт, колись із подіуму на запитання, поставлене достатньо–таки провокативно: «А як ви думаєте, якби Шевченкові дали Шевченківську премію, що б він iз нею зробив?», сказав: «Ну, я думаю, що Шевченко купив би хату. Він хотів хату». І почав міркувати, на яких Канівських схилах та хата була б». Забужко цих слів не витримала. «Майте хоча б крихту якщо не чуття, то поваги до істини», — закликала письменниця.

За її розповіддю, по смерті опис майна засвідчив, що в Шевченка готівки було якихось 143 рублі. А незадовго перед тим він за свої гроші купував для Марка Вовчок, молодої письменниці, від якої Шевченко був у захваті, золотого годинника за 500 рублів і робив це таким чином, щоби вона не довідалася, хто меценат, а що це начебто презентувалося від української громади Петербурга.

«Розумієте, це інші люди, ніж ми з вами. У цих людей була інша система цінностей, інша культура та етика. Це козацьке аристократичне ставлення до грошей, свобода від них. Коли можна жебракові з вікна кинути золотого червінця, як це зробив Шевченко на Козиному Болоті (сьогодні провулок Шевченка у Києві, що веде від Майдану вгору. — Ред.), бо інших грошей не було, а сам наступного дня сидів без хліба. І це не мало значення. Бо накопичення грошей не входило в комплекс козацьких чеснот. Це і є ари­стократична легкість». Забужко впізнає у словах сучасників «опошлення і руйнування ціннісної ієрархії всередині нас самих, погашання суто інтуїтивної реакції на духовну велич, невпізнавання величі». «Це є найстрашнішою зброєю роз­тління нації, з якої потім йде до корупції і «маємо те, що маємо», — цитує Кравчука Оксана Забужко.

Від чистої естетики у школі до «пробивання» у зрілому віці

На думку письменниці, кожне покоління мусить перечитувати класику, перекладати її на свою мову. Забужко поділилася своїм відкриттям і переживанням Шевченка. Каже, що хоча і виросла в українській інтелігентній родині, з катакомбним вихованням, домашніми дисидентськими дитсадочками і в 9–річному віці читала напам’ять «Лілею», та, «слово честі, Шевченка не розуміла». Забужко пропонує від дітей не вимагати розуміння «Кобзаря». Нехай вірші Тараса будуть для школярів чистою естетикою, яка апелює до уяви окремими розкадровками, — як хороша музика і фільми.

«З дитинства я пам’ятаю спалахи, окремі поетичні рядки, які вразили моє поетично чутливе вушко. «Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає». Соловейка міське дитя асфальту і балкона, звичайно, не чуло, але завдяки оцим закінченням «–ає» вмикається тривожна картина, суто кінематографічна. З дитинства я винесла Шевченка на кліпових рівнях і підхоплених інтонаціях, які звучать чистою музикою», — зізнається Забужко.

Вперше письменниця почула, про що вірші Шевченка, у зрілому віці — «це вже був мені нівроку 30–й рік. І тоді пробило мене по–справжньому. Це пов’язано з особистими внутрішніми конфліктами». Прочитала із циклу «В казематі» вірш «Н.Костомарову» — і «справді мурашками посипало по ногах». «Бачу цю картинку, як у кліпі, — дворик петропавловської фортеці, людину, яка дякує Богові за те, що вона одна і ні на кого не скидає своє горе. Вірш про те, коли кирило–мефодіївців, молодь, котра спілкується, шукає зв’язки з поляками, веде дискусії, дебати, пише документи, вірші, одного дня хапають, і тут виявляється різниця між членами товариства. Всі вони вихідці з дворянських полтавських родин. За них всіх є кому клопотати, дзвонити до народних депутатів, так би сказати. До Костомарова приїжджає мати і наречена. А за Шевченка просити було нікому — він залишився один:

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята...

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

«Це рівень етичної висоти, коли людина усвідомлює «Боже, спасибі тобі, що я нікого не «підставляю». Якщо ми не зрозуміємо цієї етики, ми не зрозуміємо Шевченка», — підкреслює Оксана Забужко.

Момент етичної хірургії

Забужко в дорослому віці мала урок від Шевченка. Коли приміряла на себе поведінку Тараса Григоровича, зрозуміла, що їй слабО. Бо мало хто сьогодні з людей з моральними настановами дає собі раду з негідниками і людською підлістю на побутовому рівні з такою достойністю, як це вмів робити Шевченко. Про це ми дізнаємося зі спогадів Олександра Афанасьєва–Чужбинського. «Він був Шевченковим другом молодості. Ще в Києві вони разом бурлакували, писали карикатури на панночок. (Це надзвичайно цікава субкультура українського панства 40–х років ХІХ століття. Саме те середовище було читачами Шевченка). А коли Шевченка відправили в заслання, Афанасьєв–Чужбинський не написав йому жодного листа. Повертаючись пароплавом із заслання, Шевченко з газети дізнається, що «так ты мой милый жив здоров еще и подлиничать научился», про що й записав у своєму «Щоденнику», який був для нього публічним журналом, а не особистою сповіддю.

Афанасьєв записує у своїх спогадах, як після повернення Шевченка у Петербург прийшов до нього в майстерню, запитав, чи він його пам’ятає. Шевченко кивнув, що так. Тоді Афанасьєв з розгорнутими обіймами кинувся до приятеля: «Тарасе, брате мій!» — «Не подходите — здесь вредные кислоты», — шикарно, без нотки приниження відсторонив негідника Тарас.

Це забута і затрачена нами поведінкова етика. У частій корупції, яка щоденно нас розтліває, ніхто правди не говорить, ніхто не наважується не подати руку негідникові. Всі в обличчя усміхаються. Ніхто не наважується сказати «здесь вредные кислоты». Саме завдяки цьому епізоду, а також віршеві «Н.Костомарову», я почала крізь текст відчувати теплу, живу, направляючу людину.

Класна книжка та, після прочитання якої хочеться зателефонувати авторові й поговорити з ним, наче з другом. Для мене Шевченко став тим автором, якому я періодично дзвоню по телефону, щоби почути голос, який живить і наснажує».

Людина, яка зігріває

Куди Шевченко не потрапляв, негідники відсіювалися. «Його страшенно любили. Він був позитивний, світився, сіяв добро, співав, сміявся, любив людей і цю любов випромінював на всі сторони. Тому йому були раді в усіх найкращих домах від Санкт–Петербурга до Оренбурга, і всі намагалися йому якось допомогти, тому що чоловік, зігрівав собою простір. Це буддійське — змінися сам, і десять тисяч навколо тебе зміняться. А коли був не в настрої, сидів мовчки.

Людина своє горе ніколи не показувала. Школярі вважають, що Шевченко весь час плакав. Та не плачеться він, ви не вмієте слухати. Ніколи в житті не плакався. Це людина, яка не ділиться своїм поганим, душевними відходами, брудами, які ми зливаємо на ближніх нюнями і депресіями.

Наведу приклад організму, де кожен із нас є клітиною, які між собою пов’язані. Хворе суспільство починається тоді, коли більшість клітин працюють за принципом «все собі». Ті, хто оздоровлює людство, — це протилежна крайність. Вони віддають тільки хороше. До них належав Шевченко. Плач залишав собі, а назовні — лише світло. Воно може бути темним, багряним, розжареним, але все одно це світло. Ця світлоносність відчутна крізь текст Шевченка. Не всіх пробиває на одному і тому ж. У кожного свій шлях і логіка. Розуміння приходить, із часом і ти відчуваєш, що Шевченко віддавав, що його слід читати для духовного підкріплення».

ЩО НЕ ВМІСТИЛОСЯ

Під час лекції Оксані Забужко поставили запитання про те, що робив би, на її думку, на Майдані Тарас Григорович. Перш ніж знайшлася, що саме відповісти на таке дотепне запитання, письменниця думала впродовж 20 секунд і сміялася.

«Кожен із нас, маючи собі свого Шевченка, може придумати йому роль на Майдані за своїм уявленням. Жодна з цих ролей не буде вичерпуватися для Шевченка, але всі вони сукупно, можливо, і дали б відповідь на це запитання. А я спробувала поділитися своїм Шевченком. І це теж Майдан».

З ПРЕТЕНЗІЄЮ НА ЗАПОВІДЬ

«Він першим у східноєвропейській літературі показав, що зло — це нецікаво»

Весь світ Шевченка вибудуваний таким чином, що Петербург знаходиться внизу — в долині на багнищі, а Київ — вгорі, золотоверхий. Про Петербург у літературному колі того часу велася дискусія. Герой Мацкевича у «Дзядах» махає кулаком у бік Петербурга і називає це місто демонічним, побудованим на крові. «Мовляв, вирішили на болоті побудувати свій Донецьк, ой, даруйте, Петербург», — галантно кокетує Забужко. Пушкін у поемі «Медный всадник» каже Петербургу: «Люблю!». Шевченко ж у комедії «Сон», за яку його заарештували, оплакує загиблих під час будівництва і розчакловує завороження. Імператора Миколу найбільше зачепило, що Шевченко не сприйняв його всерйоз, проігнорував, назвав його «мій медведик».

У Шевченка немає страху перед злом, є тільки гротеск, іронія, понижуючі факти. Шевченківська усмішечка, п’яного попід тинню, показала відсутність завороження владою. Чому Шевченко у комедії «Сон» приходить у царські палати п’яненьким? Бо тільки в п’яному стані можна побачити в нормальному світлі світ кривих дзеркал. Тоді видно, що зло — це медвідь, який «ледве–ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинів, похмілля прокляте його мучило». Шевченко першим у літературі Східної Європи показав, що зло — нецікаве і не страшне. Всі ці демони — це комплекси дрібного оскаженілого чиновника. Тільки складаючись докупи, систематизуючись, зло працює.

Для того щоб розуміти, що зараз відбувається з Україною, прочитайте комедію «Сон». Цей досвід дає нам додаткову силу і потребує всілякого перепрочитання. Люди, не бійтеся!

Ольга Жук