У час громадянського повстання, яке на момент написання цього тексту триває в Україні, особливо актуальною є поява нової книжки у видавництві «Смолоскип» із промовистою назвою «Політичні протести й інакодумство в Україні 1960—1990. Документи і матеріали». На понад семистах сторінках — різноманітні звіти та інші свідчення КДБ про всілякого штибу «ворожі антирадянські прояви» на території Радянської України у післясталінську добу. Листівки, написи на стінах, нелегальна література, чутки, вивішування та псування прапорів і навіть мітинги, що деякі з них доводилося часом розганяти за допомогою брандспойтів.

Одна з головних особливостей документів, наведених у виданні, що одразу привертає увагу: вони не так досліджують загальні тенденції опозиційної активності, як наводять окремі конкретні приклади подій. У місті Х на стіні зафіксовано напис, що паплюжить одного з керівників КПРС, у місті Y відбулися збори неформального об’єднання тощо... Тож аналітичні міркування радянських спецслужб, якщо вони були, опиняються поза фокусом (а познайомитися з ними теж було б вельми цікаво!), натомість до уваги читача — інші речі, а саме своєрідна «антирадянська історія буденності».

Тридцятиріччя поступового згасання СРСР фігурує в сьогоднішній українській освіченій історичній свідомості в дещо схематичній формі. Спершу - бурхливі шістдесяті зі спалахами громадянської активності аж до відкритих протестних акцій. Потім, за виразом Миколи Шатилова (публіцист, поет, мемуарист), «кляті сімдесяті» з арештами інтелігенції, тиском, ізоляцією, а часом і деградацією опозиційних, зокрема творчих, середовищ, із принишклим «благоденствієм» і загальним збайдужінням. І нарешті вісімдесяті - з відмиранням «вождів» і «розмерзанням» суспільства. «Політичні протести й інакодумство» дещо врізноманітнюють цю схему, головно в питанні згаданих «клятих сімдесятих». Документи КДБ демонструють, що ані арешти, побиття й «профілактична робота», ані нафтодолари, кинуті на деяке покращення стандартів споживання, не призвели до повного зникнення чи затихання незгодних.

«Крамолу» передавали з рук у руки і з вуст в вуста й далі. На стінах продовжували з’являтися написи на зразок «Смерть КПРС!», а в людних місцях знаходили листівки переважно неіснуючих підпільних організацій з гучними назвами, часто писаних романтично налаштованими дітьми. І це при тому, що багато хто не очікував на постхрущовське «закручування гайок», а навпаки, сподівався на подальшу демократизацію, котру буцімто мало би здійснити нове керівництво СРСР. Документи стеження засвідчують такі ілюзії навіть в інтелектуала Івана Дзюби. Тим ціннішим є бодай мінімальний спротив після несподіваного приходу «похолодання» і застою. За те, що тодішня політична крига все ж не повністю скувала все живе й вільне життя в країні, треба подякувати, зокрема, й тим романтиками, які писали на стінах колгоспних складів наївні гасла чи вивішували на деревах благенькі полотна жовтого і синього кольорів.

Збірка документів «Політичні протести й інакодумство в Україні 1960—1990», щоправда, показує антитоталітарні акції не лише в героїчному контексті. Антирадянські гасла й дії не завжди були заняттям інтелектуалів, що глибоко осмислили свою позицію. Траплялися тут і відверто психічно акцентовані вчинки, і просто кумедно-незграбні витівки.

У цьому виданні читач знайде багато різноманітних свідчень неоднорідності настроїв радянського суспільства. Речей як забавних, так і цілком серйозних. Хоча не варто думати, що книжка демонструє їхній повний перелік, перед нами лише вихоплені з контексту окремі події, можливо, такі, що видалися в КДБ найяскравішими.

Окремо треба відзначити й передмову упорядника Василя Даниленка. Вона досить детально, зокрема знову-таки з документальною базою, висвітлює генезу і політичного терору в СРСР, і відстеження настроїв населення. Багато в чому Василь Даниленко узагальнює показані в документах «антирадянські факти» замість співробітників держбезпеки, до яких, між іншим, ставиться доволі лояльно. Наприклад, опонує поширеній тезі про те, що за часів перебудови і з настанням незалежності зміни в роботі головної спецслужби УРСР, а потім України, були лише косметичні, а справжньої, внутрішньої відмови від тоталітарної сутності відомства насправді не відбулося.

Олег Коцарев