...Коли читаєш «Біт Готель» Баррі Майлза — захопливу сагу про народження зухвалої й експериментаторської біт–культури, — на думку постійно спадають «Бітлз». Хоча вони, звичайно, у той час були не в такому фаворі, як легендарні постояльці паризького «Біт Готелю». А згадуються жучки–ударники, напевно, тому, що імена героїв роману — не в музичному, а в літературному світі — звучать таким самим таємним паролем, як імена ліверпульської четвірки. Видатні бітники: Гінзберг, Берроуз, Корсо, Брайон Гайсин... Саме вони в Парижі 1959—62 років розфарбували одну з найяскравіших сторінок в історії «розбитого» покоління.

І саме до Парижа, який — на контрасті з тодішньою пуританською Англією — навіть за часу «бітлів» притягував погляди прогресивної публіки всього світу. Автостопом, у кращих традиціях роману «У дорозі» Джека Керуака, туди зліталася англійська молодь. Студентські бістро і джазові клуби (у тогочасному Лондоні працював лише один), легкодоступний секс і не менш доступні наркотики. Комусь пощастило зустріти Вільяма Берроуза і Алена Гінзберга — вони до того часу вже стали легендами — хтось, покурюючи екзотичний «Житан» або «Голуаз», примудрявся, повертаючись, провезти під сорочкою щойно виданий (і заборонений в Англії) роман «Голий сніданок» Берроуза, а комусь навіть пощастило зупинитися в «Біт Готелі».

Паризький «Біт Готель» був і залишається легендарною адресою, такою ж, як готель «Челсі» в Нью–Йорку, «Вентлі» в Сан–Франциско і «Тропікана» в Голлівуді — місця, де мешкала богема з різних країн. Подібні культурні лакуни, як правило, не існують дуже довго, будучи зруйновані зсередини енергією своїх амбітних мешканців. Таке вже траплялося в Парижі 1920–х років, в епоху молодого Хемінгуея, коли все навколо було оповите атмосферою колективної геніальності та артистичного братства, концентруючись у таких культових місцях, як кафе «Купол» або «Ротонда».

Утім «Біт Готель» для американських письменників, які втекли в 1950–х роках від конформізму і пуританства післявоєнної Америки, був не просто міжнародною нічліжкою. У цьому богемному вулику жили і працювали поети–бітники, які дали потужний поштовх розвитку літератури в усьому світі. Ален Гінзберг тут завершує роман «Голий сніданок». Брайон Гайсин винаходить легендарний метод «нарізок», а в сусідньому номері Вільям Берроуз пише в цьому стилі свою «М’яку машину». Той самий Гайсин та Ієн Сомервіль будують тут «Машину мрії», яка викликає зорові галюцинації, — перед­вісницю психоделічних рок–шоу, які почали гриміти світом через п’ять років.

Так само однією з причин написання свого дослідження «Сід Вішес. Надто швидкий, щоби жити...» її автор Алан Паркер називає бажання реанімувати свою епоху, очистивши від бруду ім’я людини, чиї записи він купував ще школярем. Людини, яка померла, так і не знявши із себе звинувачення у вбивстві, якого вона не здійснювала. Насправді ж разом із життєписом Сіда Вішеса — культового музиканта з гурту «Секс пістолз», який помер від передозування героїном у 21 рік і до цих пір вважається вбивцею своєї подружки, — вийшов трагічний портрет британського покоління кінця 70–х, що сповідувало принцип «живи швидко, помри молодим».

Так, Сід Вішес винайшов танець пого, який полягає у підстрибуванні на місці, але особливої користі з цього не мав; він був автором головної сентенції панку про те, що їхня музика — це один–єдиний (а не «три правильні», як вважалося пізніше) акорд, але грати на гітарі так і не навчився, та й трагічну карму сам на себе накликав, намагаючись сподобатися дівчатам своїм хуліганством, культивуючи насильство,) і при цьому беручи на себе відповідальність за вчинки, яких не скоював. Наприклад, уперше постати перед судом Сіду довелося після того, як хтось у клубі розбив об стіну кухоль iз пивом, скалки обсипали юрбу, і один iз них потрапив в око дівчині. Хоча всі знали, що імідж крутого хлопця він плекав iз бажання наслідувати лідера гурту Джоні Роттена. І в бійках він завжди стояв осторонь, воліючи нападати нишком iззаду або в натовпі. Сам він усіляко викорінював у собі будь–які натяки на ніжність і любов, і все одно Сідом Вішесом (Розпутним) його називали тільки близькі друзі, бажаючи підтримати імідж гурту і заодно зарозумілість зірки. Сам він неодноразово намагався зіскочити, змінитися, повернутися додому, але не зміг, та й подружка Ненсі, яка, за словами автора книжки, «суміщала професію стриптизерки і повії» і «завжди була готова поміняти мінет на торч», не дозволяла.

Крім усього іншого, книжка Алана Паркера — про те, як панк iз лондонського руху став національним феноменом, повним веселих і не дуже історій. Про концерт «пістолетів» на Темзі перед королівським палацом, про скинуті на людях штани і мінет під час виступу, про американське турне і випорожнення Сіда на груди фанатці — коротше, про все, що пізніше ввійшло до документального фільму «Живий чи мертвий» про безумного Сіда Вішеса.

Загалом не лише для героїв панк–року самотність — голов­ний кошмар. Знайомлячись iз «Криптоамнезією» Майкла Брейсвелла, відзначаєш, як цей роман тихо перегукується з «Бійцівським клубом» Чака Паланика і «99 франками» Фредеріка Бегбедера. З першого — явне задоволення ницих пристрастей клієнтів (там бійки, тут — телефонний секс), з iншого, кіношного, — детальна інвентаризація гламурного побуту — там спливаючі цінники під час ранкового одягання, тут — детальний опис інтер’єрів і заодно любовних стосунків у ціннісно–прейскурантному еквіваленті («Поки ми сиділи, перевіряючи одне одного в сутінках, усе моє життя пронеслося в мене перед очима, приголомшуючи краще за рекламні ролики від Pearl & Dean»).

За задумом автора, клуб «Криптоамнезія» — це шифратор безпам’ятства, і люди сюди приходять, щоб банально забутися, а господар закладу, навпаки, плекає свої спогади в себе в барлогу. До дверей якого іноді пришпилюють ножем записки цілком романтичного змісту: «Улюблені жінки — як кулі. Ту, яка тебе вб’є, ти не почуєш». Та й узагалі, назви розділів у романі підозріло нагадують рядки з пісень Тома Вейтса.

Приблизно в такому самому стилі тридцятирiчний сноб містер Меріл страждає, граючись зі спогадами, цими «зручними іграшками для підломлених духом, для банкрутів душі», і серце в нього від імені коханої, вимовленого всує, «крижаніє, як апельсин у коньяку». Насправді ж він — власник модного клубу, в залах якого дорослі чоловіки стоять у чергах до телефонів, щоб поговорити у пластиковій кабінці з мрією свого дитинства.

Якщо серйозно, то «Криптоамнезія» Брейсвелла — це безжальний щодо читача текст про ерозію пам’яті. У ньому лунають слова «література фетиша» і «мова витонченого мазохізму», але не це важливо, бо далі відбувається диво, і роман, начебто написаний пластмасовою мовою, раптом затягує у вир стилю, набуває універсальних рис сповідальні, в якій будь–хто може виявити знайомі ситуації. Так буває, коли «незграбна пам’ять намагається якось компенсувати втрату чарівного сексу своїми гімнастичними збоченнями», переконаний герой–сибарит на вічних канікулах. І дівчина, яка від’їжджає на край світу, обов’язково опиняється за столиком кафе в якомусь набагато кращому, хоч і Старому, світі, а ти знову усвідомлюєш, що вона «відповідає сама за себе і сама задає собі напрямок: у магазин, по ескалатору вгору, до стійки з колготками, до каси, до виходу, на вулицю...».

Останні глави роману дочитуєш, вдивляючись в обриси літер, немов у фінальні титри в кіно. «Кого ви там шукаєте, дочитуючи до кінця? — пригадується, запитувала одна кінозірка. — Своїх родичів?» Мабуть, що так. Адже знайомі скелети сиплються з таких книжок, немов із шаф, конвертів і кишень, коли тремтячою рукою ти намагаєшся запалити сигарету, а вони підводяться з колін і запитують: «Тобі не сподобалося?» Навряд чи знайдеться читач, здатний вимовити хоч слово проти такого роману про кохання з пам’яті, у темряві, на дотик.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО