Збірка есеїв Євгенії Кононенко «У черзі за святою водою» – це досить вдала спроба заохотити читача до роздумів про батьківщину, жінку, Бога, диявола, інших цікавих явищ та понять. На жаль, у сьогоденні вони перемішалися і аж ніяк не хочуть займати звичні, «правильні» місця. Мабуть саме це відчуття дезорієнтації чекає на того, хто відкриє «У черзі за святою водою». Книжка має чотири розділи з гучними назвами: «Тендер на бренди», «Моя Україна», «Ерос у вишиванці» та «Подорожній посту не держить».

«Куди іти? на працю? До людей?/ До Бога? до диявола? Додому?» – ці рядки з вірша Кононенко завдають хвилюючий тон її есеям. Але незважаючи на численні знаки запитання, у збірці вистачає відповідей, інколи навіть болючих, бо насправді вона дуже відверта і сповідальна. Кононенко пише про країну і долю окремої людини у цій країні. Хотілося б сказати «жінки», та краще не ризикувати. Письменниця залишається на своїй феміністичній позиції, і врешті-решт це добре.

Наприклад, в есеї про «Лісову пісню» Лесі Українки письменниця аналізує образ Мавки, яка втілює собою вічну жіночність і водночас обраність, бо така жінка-чарівниця не для «кожного чоловіка»: вона не відповідає популярному образу жвавої дівчини. Євгенія Кононенко вважає, що «у сучасній українській культурі ще й досі не відійшов у минуле той народницький жіночий стереотип чепурної моторної господарочки, привітної, веселої, працьовитої, яка має значно більше шансів знайти особисте щастя, аніж вразлива душа». Чим далі ми будемо поглиблюватися у есеї, тим більше розумітимемо, що, на думку письменниці, цей стереотип ледве не безсмертний.

Про Україну Кононенко пише охоче, з великою завзятістю досліджує «Ерос у вишиванці», комплекс провінціалізму, який спіткав Батьківщину, і те, як функціонують герої Гоголя у нашій сучасності. «Увесь мій “скарб” – загострене відчуття своєї долі, химерний зв’язок із цією землею, нестримне бажання і, сподіваюсь, уміння перетворювати власний досвід на іншу якість», – каже про себе Євгенія Кононенко. Сфера її рефлексій – це передусім постмодернізм, в якому зрілість небажана, а вередування дитини чи підлітка виглядає як серйозний бунт.

Ніколи ще іронія та той самий «стьоб» не ставали такою розповсюдженою зброєю. Ніколи ще ми так несамовито не напувалися з джерела інтерпретацій і ніколи ще щупальця Макдональдса не були так близько біля палаючого серця українця.

Однак для людини холоднокровної, якою здається математик, письменниця та поет Євгенія Кононенко, це не становить проблеми чи приводу для жалю. Вона спостерігає, аналізує, робить висновки і аж ніяк не сумує, бо надія – це «те, що не вмирає».

Катерина Холод