Книжка, написана явно татусем, що наново досліджує світ, ростучи разом із своїм чадом. Книжка, написана поетом, який має смак і натхнення до гри зі словами, до залучення в книжку всіх підслуханих у дітей новотворів. Вона писалася як перша книжка-посібник для тих, хто хоче припасуватися до складних умов життя в дитсадку. "Складних" - бо це завжди перше важке випробування для малюка, що стикається з соціумом, так само – для його мамів з татами, що так само важко переживають це зіткнення. Особливо, коли їм вічно ніколи. Вічно ніколи вислухати, вічно ніколи допомогти, самому зрозуміти - бо вічно зайняті роботою, своїми дорослими ролями і рештою недитячих питань.

Дорослим треба давно мати розумний посібник із подолання подібних переживань. І кажуть, що Андрусякову книжку вже вживали для такої самоосвіти та мали успіх.

Дівчинка Катруся вчиться жити серед дітей і дорослих, приносить додому свої думки, а також повідомляє читачеві свої висновки про світ, у якому живе, - дуже очевидно в цих висновках проступають резюме самого автора-татуся. Той часом зворушливо комплексує через свої дорослі проблеми й силується переповісти їх дитячими вустами, непевне, щоби й самому в цей спосіб позбутися почуття вини.

Наприклад, дорослі міркування про сімейні ролі дуже виразні у розповіді про те, як "Катруся мусила йти в садок - щоби мама ходила, а тато сидів. Чи щоби мама відсиджувалася, а тато засиджувався".

У тому, як Катруся сприймає ролі батьків у родині, є доросла іронія самого тата-письменника, який втім не зможе про все це спокійно для нас писати, якщо Катруся, не дай Бог, не піде в садок. Вона буде крутитися під ногами, а татусь може через неї заплутатися й на комп’ютері "натиснути на клавіатурі не ту кнопочку". А коли ця Катруся виросте, пише винувато тато, то вже точно матиме не одну катрусю, а трьох дітей і сидітиме з ними вдома! Бо так ґендерно справедливіше з огляду на пережите здається її татові-автору книжки, яку він оце нам писав, відвівши малу у садок вчитися боротися за життя серед людей.

Іван Андрусяк написав симпатичну повість із окремих історій, які дослідив разом із дошкільням, вони повчальні, методичні - навіть можна сказати, що психологічні. Їх можна читати своїм дітям - бо вік, на який розраховує автор, ще не передбачає самостійності у цьому питанні.

Та я би читала її дорослим - а дитя в цей час хай би дивилося малюнки. Це швидше книжка для дорослих - про їхніх дітей. Автор в одному з оповідань навіть, забувшись, бере цигарку і йде на балкон, задумливо спостерігаючи внизу життя своєї малючки в компанії з іншими, а потім задумливо вертається, щоби це записати, забувши запалити цигарку. Він зустрічає на якійсь із сторінок друга письменника Дністрового, про що й записує, не дбаючи про чужих дошкільнят, не знайомих з чудовим Анатолієм. Але дорослим, що читатимуть цю книжку-посібник-жарт буде мило й приємно на душі. Дорослі також зауважать, що з дітьми все ж треба якось би було навчитися говорити не "катрусячою мовою", яку все ж записуємо в книжках для себе, бо це так зворушливо - а їхньою, ясною їм і не пташиною, не тою, яку дорослі вигадують, щоби потетешкати мале.

"Пінгвінік" я би визначила - гарною у всіх відношеннях книжкою-грою для дорослих про дітей.

Ольга Герасим´юк