У романі "Серці гарпії", який увійшов до довгого списку "Книги року BBC 2013", чого тільки не намішано: і детективний сюжет, і психологічний аналіз - зокрема того, як дівчата з провінції стають столичними "гарпіями", і влучні соціальні зрізи українських 90-х і 2000-х. В інтерв´ю BBC Марина Соколян розповідає про джунглі українського бізнесу, покоління 80-х, і те, як не потрапити в "матрицю".

BBC Україна: Спробуйте розповісти в кількох реченнях, про що Ваша книга.

Марина Соколян: Серед усього іншого, це історія про талант. Всі ми маємо якісь здібності, але не завжди знаємо, як їх найкращим чином застосувати. Або навпаки – маємо якусь хибу і боремося з нею, не знаючи, що саме ця риса може дати нам якісь переваги. Моя героїня уміє знаходити підхід до людей, розгадувати їхні схильності та потреби. Але застосовує вона цей талант як мала дитина – переважно, з метою отримати від оточення якусь для себе вигоду. Тому найбільше для неї питання – чи годна вона подорослішати і навчитися якимось менш деструктивним стратегіям.

BBC Україна: Як би Ви самі визначили її жанр?

Марина Соколян: Соціально-психологічний-детективно-авантурний-побутово-корпоративний, звичайно ж, роман.

"Серце гарпії", за визначенням авторки, - це соціально-психологічний-детективно-авантурний-побутово-корпоративний роман.

BBC Україна: Як Ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання?

Марина Соколян: Це привітна, весела людина з високим IQ, вищою освітою у гуманітарній сфері і купою незвичних інтересів, таких як, приміром, читання. Ця прекрасна людина приходить додому, цілує кохану чи коханого, пригортає кота, вечеряє спагеті карбонара з келихом к’янті, а тоді сідає у м’яке крісло під шовковим торшером і з приємним передчуттям відкриває мій роман. Гортаючи сторінки, читач похвалить стиль, посміється там, де жарти, і обов’язково випише розумні думки автора для наступної публікації на своїй сторінці у соціальних мережах… Словом, мій читач – великий мрійник. Десь так само, як і я.

BBC Україна: Ваша героїня – майстер корпоративних інтриг. У неї є реальний прототип чи прототипи?

Марина Соколян: Аякже. Мені здається, в нашому корпоративному світі таких прототипів більше, ніж звичайних людей. Спитайте в рекламіста чи, скажімо, будівельного підрядника про те, як виграти великий тендер, то ви ще й не таких сюжетів назбираєте. Якось мені випало читати тренінг для службовців щодо співпраці з підприємцями. Я там довго розводилася про розуміння, пошук спільних інтересів та комунікаційних підходів, а врешті, коли запитала в учасників, що, з їхнього досвіду, працює найкраще, то почула приблизно таке: "Найкраща стратегія – примус". Що ж поробиш, коли такі правила гри.

BBC Україна: Що змусило вас взятися за тему моралі в бізнес-середовищі?

Марина Соколян: Я би не назвала цю тему основною. Відомо, що в бізнес-середовищі багато зловживань. Воно і зрозуміло – чесна гра, вона буває лише в спорті, та і то, якщо дуже пощастить із суддею. Бізнес-середовище у даному випадку – це осередок за визначенням проблемний, і досягти успіху в ньому, не наробивши аж надто багато лиха, можна хіба маючи дуже тривкий особистий етичний каркас. Якщо ж власного там нічого не сформувалося, то... ну, словом, досягти успіху тоді значно простіше.

Тому, можна сказати, що ця тема виникла сама – просто як частина логічного розвитку біографії героїні. Зрештою, мене не стільки цікавить суспільна мораль, скільки індивідуальне сумління.

BBC Україна: Одна з центральних тем вашої книжки – маніпуляції. Як ви думаєте, українцями легко маніпулювати? І що би ви порадили тим, хто хоче цього уникнути? Як "вийти з матриці" – навчитися розпізнавати маніпуляції?

Марина Соколян: Маніпулювати можна по-різному. З одного боку, рівень довіри українців до владних установ такий низький, що навіть і правдиві повідомлення сприймаються як чергова пропаганда. З іншого боку – є купа непрямих засобів впливу, де вже не йдеться про критичну оцінку інформації, бо спрямовані вони передусім на емоції. Розпалити, як це тепер зветься, "холівар" з якоїсь гарячої теми – націоналізм, релігія, мова, сексуальні меншини – просто, як дві копійки. Вигода очевидна – відволікти чи привернути увагу, утримати конфлікт в горизонтальній площині, спаплюжити чиєсь ім’я чи ідею, та що завгодно. Сумно, але ми легко на це ведемося.

Не стати об’єктом маніпуляції значно важче. Це вимагає відповідного виховання і постійних тренувань. Ось вправа, з якої я пропонувала би почати: пригадайте свої переконання. Запитайте себе, звідки вони взялися. Запитайте, чому ви вважаєте, що це правда. Якщо відповідь – "тому що" чи "бо всі так кажуть", то вважайте, все, the matrix has you.

BBC Україна: Мені як людині, яка народилася на початку 80-х, було дуже цікаво побачити в "Серці гарпії" портрет цього покоління – покоління, вирощеного розгубленими і дезорієнтованими батьками, яке не має твердого морального ґрунту під ногами і мусить шукати цей ґрунт самотужки. Ви хотіли би належати до іншого покоління? І які речі вам у ньому подобаються?

Марина Соколян: Ні, моє покоління мене цілком влаштовує. Значно гірше було би належати до покоління батьків, які світу білого не бачили і вірили в науковий комунізм. Моєму поколінню, гадаю, іще і пощастило – ми засвідчили кінець одного світу і початок нового та були достатньо молодими, аби це не стало для нас катастрофою. Навіть романтика якась була в цьому – можна було скинути галстук на знак протесту проти деспотії, а проте уже і не боятися дістати щось глобальне за цей самий протест.

Проблем, звичайно, і у нас не бракує. Проте, я думаю, років до тридцяти ми вже встигли пройтися по граблях, набити гуль та зробити якісь висновки. Наскільки вдалим чи невдалим був цей процес, можна буде побачити з того, чого ми навчимо власних дітей. Сподіваюся, це буде щось конструктивне.

BBC Україна: Уявіть, що вас запросили виступити перед випускниками школи. Що би ви їм сказали?

Марина Соколян: Погано уявляю собі таку ситуацію… А, хоча ні, раз я таки виступала перед випускниками, розказувала про досвід навчання в НаУКМА. Пригадую перше питання, яке почула від аудиторії: "А чи є в гуртожитку таргани?" Отака нині молодь, дотепна і практична, така навряд чи потребує вже якихось життєвих настанов. Втім, ризикну запропонувати одну: вибирайте спеціальність, до якої лежить душа, а не ту, яка виглядає престижною і прибутковою. На відміну від престижу і прибутку, улюблена справа з часом не знецінюється і може бути тривалим джерелом задоволення. А щодо тарганів… готуйтеся до найгіршого. Вони всюди, особливо ті, котрі в головах.

BBC Україна: Що вас найбільше вразило з прочитаного останнім часом?

Марина Соколян: Нещодавно дочитала "Вірші про мене" Петра Вайля. Цей автор – унікальний інтелектуал-колекціонер, який назбирав величезні скарби знань, вражень і знайомств, аби потім упорядкувати в надзвичайно цікаві персональні галереї. "Геній місця" – антологія вражень, прив’язана до географії. "Вірші про мене" – відповідно, збірка есе, так чи інакше пов’язаних з вибраними віршами російських поетів двадцятого століття. Автор пише про поетів (а кожен із них – той іще персонаж) так, ніби знає їх особисто – деякі, втім, і справді його друзі. У результаті книга – частково автобіографія, частково літературознавча праця, частково – довідник з історії минулого століття. Весь час мені крутилася думка – от якби хтось взявся написати щось настільки ж цікаве про нашу поезію і/або прозу… Для того, звісно, потрібно мати свого Вайля. А може, якраз хтось зголоситься?

Інша книга, яку читаю просто зараз – "Одної і тої самої" Прохаська. Навіть і не збагнеш – етнографія, антропологія, поезія? Прекрасно, як і завжди. Єдине - щось мене напружує твердження автора про те, що "Україна – це частина ботаніки". А втім, може, так і планувалося.

З Мариною Соколян спілкувалася Ольга Радомська