Один із найвідоміших вітчизняних письменників мріє поїхати на мундіаль в Бразилію, взяти інтерв’ю у Кіта Рідчарса та готовий відстоювати свій громадянський вибір. Нещодавно кандидат філологічних наук Сергій Жадан закінчив книгу про Харків, незабаром збирається долучитись до екранізації книги «Ворошиловград» і вже почав готуватися до написання нового роману. Оскільки сайт «Главное» у Сергія в закладках, в інтерв’ю він був, як ніколи відвертим.

- Я знаю, що ти нещодавно закінчив книгу про Харків. Розкажи докладніше про неї?

- Це 9 історій і 30 віршів про Харків. Підпишу угоду – тоді скажу, як вона називається. Всі її герої живуть в проміжку від Пушкінською та Шевченка. Район на схилах, який окреслюється вулицями Фрунзе, колишньою Каплунівською, Красіна, Дарвіна, колишньою Чорноглазівською. Герої книги – «пересічні» харків’яни. Вони не такі маргінальні, як у попередніх моїх книжках. Серед них багато реалізованих, навіть доволі заможних людей, представників середнього класу. Мені хотілось спробувати показати місто зсередини. Про Харків художньої літератури загалом дуже мало пишуть, а я це місто дуже люблю. У мене про нього своє уявлення. Я розумію, що моя візія надзвичайно суб’єктивна, можливо, далека від реалій, багато речей я романтизую, свідомо не помічаю, але так чи інакше у мене є своя картина цього міста, свої приватні міфи і я хотів би їх окреслити.

- Як на твою думку змінився Харків за останні, скажімо, 5-10 років?

- Навіть за 20 років я би не говорив, що він змінився принципово. Ясна річ, що сьогоднішнє місто важко порівняти візуально з Харковом кінця 80-х початком 90-х. Це природно, бо змінилася країна, естетика, стиль, навіть будматеріали, якими ремонтують наші квартири. З Харкова поїхало багато активних, креативних людей зі своїм баченням світу. Разом з тим за ці 20 років багато людей сюди приїжджали. Харків важливий транзитний пункт, студентське місто, а де студенти там завжди свіжа, молода і дуже гаряча кров. Тому мені здається, що десь на принциповому, буттєвому рівні, мало що змінилось. Декорації не рахуються.

- Але імідж Харкова останнім часом сильно зіпсовано?

- Імідж стосується переважно політики, речей масс-медійних. Навряд чи він стосується природи чи внутрішнього життя міста. Я не думаю, що екзистенція Харкова стала гіршою. Чи що карма його погіршилась.

- Що б ти зараз відповів Тичині, який питав «Харків, Харків, де твоє обличчя?»

- Ось своєю книгою я і намагаюсь відповісти. Тут, мабуть, правильно питати, де твої обличчя? Їх дійсно багато: симпатичні і не дуже, обличчя пізнавані та ні, наділені індивідуальністю або розмиті, загальні, які ти навіть не зможеш відтворити.

- У Харкові на вулицях вже можна зустріти верблюда, здається тут є все, але чого все ж таки бракує?

- Мені особисто, з того часу як я сюди приїхав, завжди не вистачало потужних і самодостатніх мистецьких процесів. Попри те, що тут працює величезна кількість письменників, художників, режисерів, акторів, музикантів, про багатьох з них знають, все одно недостатньо якихось серйозних потужних мистецьких центрів.

- Чому, як ти вважаєш?

- Я думаю це пов’язано саме з природою міста. У Харкові працюють сотні творчих людей, але вони не можуть створити клуби, салони, фестивалі, які є, скажімо, у Львові чи Києві.

- Тобі не здається, що стало менше драйву?

- Є якісь періоди, коли енергетика посилюється. Наприкінці 80-х-початку 90-х суспільство так чи інакше реагувало на зовнішні подразники, політичні та суспільні процеси. Це стосувалося й митців. Те саме було на початку 2000-х, коли в повітрі було відчуття змін. Цей процес має циклічність. Можна припустити, що на нас чекає черговий такий спалах, і не лише в мистецтві. Ми живемо в дуже цікавий, несподіваний, парадоксальний час. Я загалом не схильний впадати в депресію і скаржитися на те, що відбувається навколо. Так чи інакше життя триває, з’являються молоді люди. Я дивлюсь на молодих харківських художників - за останні 5 років серед них з’явилася ціла нова генерація, яка перехопила традиції 80-90 років і гідно презентує Харків на будь-якому рівні.

Те, що про них тут мало знають – це теж одна з ознак Харкова. Певне небажання помічати тих, хто живе на цій території, поруч із тобою. Про це згадував Шевельов, коли писав про Курбаса, що насправді найбільшою проблемою Курбаса була не його поразка в протистоянні з системою, а його поразка в протистоянні з містом. Воно не сприйняло його естетику та новації. Час від часу у Харкові з’являється якийсь революціонер в мистецтві і він намагається з цим містом з’ясовувати стосунки, але дуже часто йому це не вдається.

- Якщо ти би не став письменником, чим заробляв собі на хліб?

- Був би, мабуть, викладачем. Я робив «стрімку наукову кар’єру». Дослужився до доцента і міг би далі працювати. До мене добре ставилися колеги, моє керівництво на кафедрі.

- До речі, де твоя трудова книжка?

- Я її так і не забрав із інституту, себто офіційно я безробітний. Треба, до речі, забрати. Добре, що ти нагадав.

- Про твоє не харківське життя дуже мало відомо. Розкажи про батьків, чим займався в дитинстві. Це правда, що в школі ти був Жаданов?

- Так, коли я отримував свій перший паспорт моє прізвище написали Жаданов. Потім я пішов і сказав: поверніть мені моє історичне прізвище, бо в моїх прадідусів, прабабусь воно було Жадан. Це вже потім почалася хвиля дописування закінчень. Щодо батьків, то до мистецтва чи літератури вони жодного стосунку не мають. Зараз пенсіонери. Взагалі, у мене було доволі «дике» дитинство. Я не ходив у жоден гурток, просто читав книги і грав у футбол. З літератури ковтав все що знаходив, а його насправді було не так вже багато. Мені підкидала якісь книжки моя тітка, Олександра Ковальова. Та, я і сьогодні читаю доволі хаотично – все підряд.

- Твоєму синові вже 17 років. Ти відчуваєш конфлікт поколінь отців та дітей?

- Конфлікт був десь у його 15-16 років. У всіх він відбувається. Це нормальна річ. У мене з моїм батьком він був доволі м’який і швидко минув. Та і в мене з сином не було якихось серйозних протиріч. У кожного підлітка в певний момент батьки на якийсь час стають об’єктом спротиву, нерозуміння, іноді ненависті.

- Він читає тебе?

- Здається, ні. Та в мене ніколи й не було бажання примусити його мене читати. У нього взагалі інші інтереси, і література до цих інтересів не входить.

- Останнє радянське покоління, до якого ми з тобою належимо, дуже дивне. Ми пам’ятаємо Радянський Союз, але формувалися вже в часи Незалежності. Як би ти його визначив, яке воно? З одного боку не сентиментальне, з іншого не героїчне…

- Та чому? Мені здається, що воно саме сентиментальне. З-поміж іншого, радянське виховання нам в голову вбило надмірну ліричність. Ми схильні впадати в якесь надмірне оспівування чи героїзм, про який ти сказав. Себто, емоційні крайнощі нам більш притаманні, ніж сьогоднішнім 20-річним. Вони більш раціональні, меркантильні. Я не трактую це як щось погане. Можливо, в нинішньому світі це, скоріш, чеснота: вміння постояти за себе, самому вирішувати свою долю. Цього страшенно бракує нам. Радянська модель передбачала постійне усвідомлення того, що є якась керівна інстанція, суворий контроль. Можна йому підкоритися або простояти, але ти живеш із тим, що є певний «старший брат». Зараз, попри те, що система діє, існує значно більше можливостей і передумов почувати себе вільним.

- Ти хотів, щоб тобі зараз було 17 років?

- Насправді, не знаю. Ніколи не думав про це. Безперечно, я хотів би спробувати народитися у більш пізній час. Я думаю, що сьогодні 17-річним живеться не менш цікаво, ніж нам наприкінці 80-х.

- А що ти вичавлюєш із себе з тих часів? Що взагалі тобі в собі не подобається?

- Ті речі, які мені не подобаються, не зв’язані з радянським вихованням. Недостатня цілеспрямованість, недостатня впевненість у собі та оточуючих, недостатня працьовитість. Але все це не пов’язано з моїм «комсомольським минулим».

- У листопаді 2004 року ти був комендантом Майдану. В 2015 році нас напевне чекають не менш серйозні випробування. В якій формі ти готовий на акції громадянської непокори?

- У будь-якій. Просто є речі, які для мене настільки принципові, що я готовий їх захищати зі зброєю в руках, як би це пафосно не звучало. Можна припустити, що нас у 2015 році чекають заворушення значно серйозніші, ніж це було 9 років тому. Ми ж усі розуміємо до чого ведеться і з яким політикумом нам доводиться мати справу.

- Яка, на твою думку, сьогодні головна проблема українців? Бо за 20 років нам так і не вдалося побудувати цивілізовані правила гри?

- Не знаю. Було би занадто ризиковано з мого боку окреслити «головну проблему українців». Я ж не філософ і не мислитель. Загалом це трішки смішно, коли поет оцінює співвітчизників і ставить їм якісь діагнози. Але є речі, які справді часто зустрічаєш серед українців. Не можу сказати, що вони є якимось національними рисами, але ж ми їх бачимо. Недостатня відкритість, недостатня налаштованість на діалог, недостатнє бажання порозумітися, надмірна категоричність. Вона страшенно заважає. Знову ж таки нам потрібне керування, потрібен начальник, старший. Потреба бути підлеглим для українців - вона фатальна.

- Це виглядає якось приречено, ми все ж таки ідемо в Європу?

- Я взагалі не дуже розумію, що таке євроінтеграція і що означає «ми ідемо в Європу». Мені здається, що у всьому цьому багато популізму, загальних фраз і дуже мало конкретики. Немає ніякої Європи. Є купа країн, які існують в цих умовних, дуже сумнівних і часто суперечливих межах ЄС. Не можна порівняти Грецію і Німеччину. Це зовсім різні країни. Ніякий це не спільний простір чи спільні цінності. Великою мірою мало хто в Україні готовий про це говорити, бо політики насправді займаються відвертою демагогією, кажучи про інтеграційні речі.

- До речі, ти читаєш політичні сайти, наприклад, «Главное»?

- Політичні сайти дуже мало, хоча за новинами слідкую. Іноді переглядаю сайт «Главное». Часу все читати немає, але стараюсь бути в курсі подій.

- Ти пишеш поезію і прозу. Чим відрізняються для тебе ці два процеси?

- Вони ритмічно відрізняються. Якщо ти пишеш прозу, навіть таку книгу, про яку ми говорили, то маєш жити цим текстом, носити весь час персонажів у голові. Вони з тобою говорять, дискутують, ведуть якийсь діалог. Ти їм вигадуєш різні ситуації, сюжетні ходи – це досить тривалий процес. В твоїй голові лунають різні голоси і ти мусиш із ними жити. Натомість писання віршів має зовсім іншу ритміку, іншу циклічність. Це не настільки тривалий процес. Часто він будується на імпульсивних речах, імпровізації. Якщо говорити метафорично, то поезія, скоріше, схожа на джаз, а проза - на класичну музику.

- Що з екранізацією «Ворошиловграду»?

- Зробили першу версію сценарію. Ніби є оптимістичні відомості про партнерів, фінансову підтримку, тому я сподіваюсь, якщо все буде добре, наступної весни або влітку будемо знімати. Хоча щось загадувати в цій країні взагалі дуже важко, особливо якщо це стосується речей, пов’язаних із серйозним бюджетом.

- Знаю, що іноді ти працюєш на журналістському поприщі. У кого би ти хотів взяти інтерв’ю?

- У тих, хто є для мене авторитетами, у тих, кого люблю. Наприклад, у гітариста «Роллінг Стоунз» Кіта Річардса. Нещодавно прочитав його автобіографію і в мене виник до нього ряд питань. Є ще кілька імен. В моїй «журналістській» діяльності були випадки, коли інтерв’ю не склалося. Скажімо, після продажу «Металіста» ми з одним поважним українським виданням намагалися зробити інтерв’ю з Ярославським, але він відмовився. Ще була ідея зробити інтерв’ю з Мілевським, коли в нього почались проблеми з «Динамо». Він теж не захотів, хоча видання було переконане, що його марка спрацює, бо це дійсно серйозний журнал. Натомість до мене нещодавно звернулися з ідеєю взяти інтерв’ю в Кернеса, але тут уже відмовився я.

- До речі, про футбол. За кого, крім «Металіста» ти вболіваєш, які гравці, команди подобаються?

- Є ряд команд, які мені симпатичні. Скажімо, я люблю «Барселону» й не люблю «Реал», хоча розумію, що це теж велика команда. Люблю «Борусію» Дортмунд і не люблю «Баварію». Мені подобається «Мілан» із часів Шевченка, коли він був їхнім лідером…

- І, відповідно, не подобається «Інтер»?

- Так, хоча це не зовсім логічно. Бо насправді годилося б любити саме «Інтер», оскільки це команда бідноти, а «Мілан» – клуб мажорів і буржуїв. Для мене це важливо, ідеологічна складова, яка стоїть за клубом, теж суттєва. Наприклад, в Берліні є два клуби: «Герта» - відомий, багатий, який виступає в Бундеслізі, і є така команда ФК «Уніон». Вона грає в першій лізі. Це пролетарська команда зі Східного Берліна, за яку завжди вболівають бідняки та ліва інтелігенція. Я був пару разів на їхніх матчах. Одну трибуну збудували самі вболівальники. Там є одне електронне табло, а є старе дерев’яне, ще з 40-х років, яке перекручується вручну. За цю команду вболівають всі ліві та панки.

- А хто сьогодні улюблений футболіст?

- Я люблю, коли футболіст не просто є поп-зіркою, публічною персоною, а коли в нього мудра голова. Подобаються конструктивні гравці, такі як Іньєста або Мессі. Для мене, за великим рахунком, футбол почався трішки пізніше, ніж у нормальних дітей – у 12 років. Себто у 86 році, з чемпіонату світу в Мексиці й тріумфу Марадони. Тодішня наша радянська команда теж була дуже потужна. Ми тоді обіграли Францію, що зараз часто згадують. З тієї команди я надзвичайно любив Заварова, хоча всі обожнювали Бєланова і він тоді отримав звання кращого гравця Європи. Амплуа розпасовщика, диригента атак мені завжди було близьке. Сьогодні, на жаль, в українському футболі таких мало. Ну, хіба що Коноплянка.

- Про що це свідчить?

- Ти знаєш, у мене взагалі є така концепція – мені здається, що футбол загалом будується на якихось ментальних речах. Є нації, які вміють грати в футбол, а є які не вміють. Ми десь посередині. Очевидно, граємо краще ніж поляки, але гірше, ніж іспанці чи італійці. Скажімо, є бразильці, які всі вміють грати, а географічно поруч із ними знаходиться кілька країн, які грати не вміють. І це пояснити не можна нічим. Це такі речі, позбавлені якогось логічного наповнення.

- Хотілось би почути про творчі плани.

- Я зараз буду починати писати новий роман. Про правих. Мені здається, що ця тема потребує проговорення. Бо сьогодні в Україні правий рух набирає все більшої ходи і це цікаво проаналізувати. Ясна річ, що це не буде правий пропагандистський роман.

- А що взагалі хотілось, аби максимально реалізуватися?

- У мене настільки все на місці, що глобальних мрій немає. Є багато локальних бажань. Наприклад, дуже хотів би, щоб наша збірна потрапила в Бразилію і тоді би я обов’язково з ними полетів. Сказати, що хочу змінити світ? Ні, я вже цього не хочу. Вже навчився сприймати світ у його позитивних і негативних виявах. Усувати якісь його недоліки, безперечно, потрібно, потрібно долати негативні речі, боротися з тим, що тобі не подобається, але в цьому всьому не варто заступати за межу максималізму.

Розмовляв Володимир ЧИСТИЛІН