У купе київського потяга нас цього разу троє. "Американець" із Ходорова: ґрін-кард, 15 років у Штатах, раз на рік прилітає провідати маму. Василь із Тернополя: виявляється, таксист. Ну і я, котрий повертається домів з "Книжкового Арсеналу". "Американець" і Василь трохи посперечалися про ґеїв, відтак перейшли на негрів. Їх у нас останнім часом відчутно побільшало. У Василя про них, як годиться, історія. "От сідають до мене раз кілька африканців і лопочуть між собою своєю мовою, а куди везти не кажуть. Питаю: "Куди їдемо, хлопці?" Відповідають: "На родіну!" "А де ж ваша родіна?" – допитуюсь. А вони хором: "Зімбабве!" Добре, що у нас на службі диспетчери дівчата тямущі, відразу ж і сказали мені: "Вези їх, Васю, в "Орнаву". А вони почули знайоме слово і всі відразу ж у крик: "Орнава, Орнава!" "Орнава" в нас найбільший торговий центр, такий тіпа європейський." Як і більшість галичан, Василь трохи расист, проте расист лагідний, чого не скажеш про ходорівського "американця" -- той жорсткий. На його думку, все зло в його Америці – від чорних. Зате таксист Василь про чорношкірих студентів відгукується з гумором: "Дуже вже вони співати люблять, заглушають мені в машині рускоє радіо." Зважаючи на музичні смаки Василя, я б і сам, опинившись у нього в машині, не проти був би затягнути котроїсь гучної африканської. На думку спадає парочка сліпих музикантів з Малі – Амаду та Маріам. Вони страшенно популярні в Європі. Та вже й у нас, серед наших меломанів. Музика не має кордонів. Зрештою, як і людське невігластво. Пригадую, десь із півтора року тому все та ж тернопільська "Орнава" стала чи не епіцентром українського расизму. "Журналісти місцевої газети так захопилися висвітленням бійки двох іноземних студентів за українську дівчину, що й не помітили, як до тексту потрапили непристойні слова на адресу вихідців з африканських та арабських країн", – прочитав я тоді в новинах. І хоча світові ЗМІ саме через цей інцидент пророкували Україні значний відтік студентів з Африки та й загалом усіляко ґанили, тикаючи нас носом у нетолерантність і нижчий, ніж в Африці, рівень цивілізованості, все, як кажуть, устаканилось. Цивілізація ж у нас іще та: "антифашистське" радіо в таксі та маршрутках і розбиті вщент дороги – ось її вершинні прояви. Портрети очільників міста у вишиванках ледь не на кожному біг-борді – і тут-таки, під їхнім турботливим поглядом – величезні ями та вибоїни. Судячи з біґ-бордових комплекцій, ці люди не ходять пішки. То, може, вони здатні літати над отими вибоїнами? Але вернімося до расизму. Кольоровим іноземцям у нас створили найкращі умови для проживання – відмежовані ґратами кімнати в гуртожитках. Дуже зручно: і захист, і психологічний комфорт водночас. Місцеві фотостудії, банківські офіси (переказ коштів!), мовні школи так і майорять фотографіями усміхнених чорношкірих та азійських студентів. Бюджети й загашники наповнюються, власники супермаркетів радіють. Африканці купують багато м´яса, фруктів, розбирають неходові дорогі солодощі, торти, швейцарські цукерки. Разом із місцевими вони стоять у довгих чергах за питною водою. Їх люблять небезкорисливою своєю любов´ю квартирні аґенти, базарні перекупки, нечесні бармени. Бо де б вони були без них? Суміші різноманітних діалектів та мов, м´які і тверді, наче бублики різної свіжості, калейдоскопи облич на вулицях і вуличках, хіджаби, різнобарвна одіж греко-католицьких черниць, африканські дреди, пласкоголова, низькоросла і кривонога місцева гопота й так само поголена, але вже на довгих струнких ногах, гопота африканська – все це робить наші галицькі міста з відверто провінційних відверто європейськими. Такими, що в них, даруйте неправильне цитування з Біблії, "всякої тварі по парі". Ці люди привозять із собою не лише хвороби, яких ми так боїмося. Зрештою, хвороб у нас і своїх вистачає. Ми ще й їм передамо. Зате вони привозять іншу культуру, її шматочки, фрагменти. І водночас долучаються до нашої. У тому ж Тернополі багато африканців співає у греко-католицьких церквах, нітрохи не боячись українського Бога та його найсуворіших послідовників. Просто вони полюбили цю музику, цей традиційний хоровий спів. Багато хто так само створює власну музику, пише вірші (зокрема й українською), картини, дає уроки танцю. Тобто вони не лише підторговують наркотиками чи екзотичними сексуальними послугами, як вважає наша кохана міліція. "Я, коли бачу міліцію, то відразу дістаю свої документи, тому що знаю: вони обов´язково мене зупинять. Ми знаємо, що міліція не буде захищати нас. Тобто ми завжди будемо винні – в будь-якому конфлікті. Чи навіть і без нього." Ці та подібні гіркі слова я чув уже не раз. Раніше чи пізніше нам доведеться вибачатися – як за оцю ненашу міліцію, так і за себе самих. Ми ж-бо насправді такі лагідні-лагідні. Нас хоч до рани прикладай – ножової чи й вогнепальної.

Юрій Андрухович