Не секрет, що мультиталановитий автор упродовж років поєднував літературну діяльність, роботу з музикою та візуальним мистецтвом. Проте звістка про вихід збірки під назвою «Ю» стала несподіванкою для прихильників Іздрика, адже автор змінив амплуа, перейшовши до тонкої особистісної поезії. Таким чином збірка розпочала нову сторінку у творчості письменника, відкриваючи читачеві незнаного досі, інтимного Іздрика. Кореспондент «Високого Замку»  розпитала автора про відкриття нових творчих чакр.

- Юрію, останні роки ви займались переважно музикою і не обіцяли поціновувачам вашої творчості нових збірок. Що мотивувало випустити “Ю”?

- Заняття музикою передбачало також написання текстів для «drumТИатру» (спільний музичний проект з поетом Грицем Семенчуком. –

О. Г.). Це завжди давалося мені нелегко, адже пісенні тексти – не література, не поезія у звичному розумінні, тут першоосновою мусять бути звучання, ритміка, а мій літературний досвід ставав на заваді. Однак в якийсь момент, мабуть, кількість цих зусиль перейшла в якість, і мене “поперло”. Від вересня я майже щоденно писав по одному тексту і навіть не відразу усвідомив, що вже не йдеться про «drumТИатр», точніше, йдеться не так про нього як про чисте задоволення від невідомого раніше способу письма і від продукту, який виходив. Літературні навички тут придалися якнайбільше, і тексти, призначені для музичного виконання, переважно виглядали самовартісними власне як вірші, як поезія. За звичкою я постив їх у своєму блозі й паралельно на сторінці у Фейсбуку. З часом у цих текстів з’явилася невелика аудиторія поціновувачів, які відстежували публікації, коментували, поширювали. Так тривало кілька місяців. Десь у лютому я почав отримувати перші пропозиції від видавців видати ці вірші окремою збіркою. Я ніколи не думав і не планував писати чи видавати поезію, однак, коли надійшла пропозиція від Мар’яни Савки, чудової поетки, а за сумісництвом – головного редактора “Видавництва Старого Лева”, то це стало для мене підтверд-женням, що вся ця писанина й справді чогось варта. Тоді і подумав – «а чому ні?». Мар’яна запропонувала повноколірне авторське видання, куди могли б увійти і колажі, якими я звично супроводжую публікації в Інтернеті.

- Чому ви охарактеризували “Ю” як збірку “найінтимнішої лірики” і з чим пов’язана назва збірки?

- Вірші в збірці справді належать до того жанру, який найчастіше окреслюють як “інтимна лірика”. Префікс “най” можете вважати маркетинговим ходом абощо. Стосовно назви, то вона, як це найчастіше буває, спала на думку випадково. Всі мої книги підписані лише прізвищем, а тут на обкладинці з’явився б ще й ініціал – перша літера імені. Це видалося мені симпатичним. Ну і оскільки переважна більшість текстів присвячена жінці, уточню – одній конкретній жінці, то “ю” могло б асоціюватися з анг-лійським “you”...

- Ви повністю оформили збірку - авторська обкладинка, ілюстрації. Звідки черпаєте творче натхнення?

- Натхнення черпаю з власної черепної коробки, з пам’яті – вона засмічена такою кількістю музики, кіно, літератури, образів, снів, фантазій, що вже років зо п’ять, мабуть, не споживаю жодного нового мистецького продукту – лише іноді перечитую, прослуховую чи переглядаю улюблене. Гадаю, ще довго зможу працювати виключно на внутрішніх ресурсах.

- Можливо, варто чекати й на новий прозовий твір?

- Прози не пишу давно і не планую. Закрилося в мозку прозове віконечко. Я й есеїстику з колумністикою закинув, мені от навіть на ці запитання складно відповідати – яка вже там проза...

- Ви один з небагатьох митців, які стверджують, що біда українців не у владі, а у нас самих. Вважаєте, що неспроможність державотворення вже на рівні невиліковної хвороби?

- “Неспроможність державотворення” – порожня формула, яка нічого не пояснює. Діагноз слід шукати в іншому – в нашому ставленні одне до одного (в родині, серед сусідів, у публічному просторі), а ще краще – у ставленні до самих себе. От часто кажуть, мовляв, українці – “незріла нація”. Ще одна порожня формула. Бо навіть не про націю йдеться, а про спільноту в переважній більшості вкрай інфантильних, безвідповідальних людей, до того ж із заниженою самооцінкою. Про яке державотворення можна говорити? Тут хіба хатки з кубиків будувати. Найвищий час вчитися азів поведінки, вчитися всього – думати, говорити, відповідати за свої вчинки.

- Ходять чутки, що Юрій Іздрик став мізантропом і відлюдником, меш-кає за містом і мало з ким спіл-кується...

- Репутація мізантропа переслідує мене все життя. Мабуть, небезпідставно. Щоправда, не зрозуміло, як це мізантропу вдається писати любовну лірику... Мешкаю я в місті – в тому самому, в якому народився 50 років тому. Багатолюдних збіговиськ ніколи не любив, і з роками в цій нелюбові лише утверджуюся – мені краще, сенсовніше і продуктивніше живеться на самоті. До того ж як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС я вже пенсіонер, тож мій спосіб життя відповідає моєму соціальному статусу. Проте формулювання “мізантроп, що мешкає за містом” мені подобається. Коли отримаю Нобелівську премію, спробую це реалізувати.

- Чому припинили випускати “Четвер”? Брак нових талантів чи фінансів? Чи плануєте відкрити новий концептуальний журнальний проект, такий собі “Четвер №2”?

- У жоден спосіб. “Четвергові” віддав 20 років життя, гадаю, цього цілком достатньо. До того ж у теперішній термінології це була волонтерська діяльність, тож свій обов’язок перед вітчизняною культурою (якщо такий був) я виконав сповна.

- У Франківську от-от відкриється “Резиденція для молодих україномовних письменників”. Будете долучатись до проекту та навчати професійної мудрості юних літераторів?

- Ні, я намагаюся не брати участі у групових проектах, якщо не стосуються особисто мене. А щодо того, аби когось вчити – боронь Боже! Мені самому ще вчитися і вчитися, і я радий, що маю для цього можливості, бажання, і що це продовжує приносити мені задоволення. Хоча вважаю резиденції та інші форми стипендійної підтримки молодих талантів вкрай потрібними - чим більше їх буде, тим краще.

- А якби раптом сталося щось фантастичне і ви стали ще не відомим, зовсім юним поетом, що б зробили насамперед для творчого розвитку?

- Читав би добру поезію і вчив би мову. Це дві речі, які можна робити безконечно, і це завжди даватиме свої плоди.

- Спостерігається тенденція: відомі, впевнені у власних силах літератори беруть під протекцію молодих митців, створюючи собі таким чином достойних наступників. Чи потрап-ляє під цю тенденцію ваш творчий тандем з Семенчуком?

- Наш творчий тандем з Грицьком Семенчуком тому й тандем, що збудований на дружбі і взаємній повазі двох цілком рівноправних і зрілих людей. Грицько – харизматична, багатогранно обдарована людина. Мені також нічого не бракує. Чудесним чином склалося так, що ми психологічно і світоглядно сумісні – а з яскравими особистостями це трапляється нечасто. Нам цікаво разом працювати, і є чого повчитися одне в одного. От, скажімо, Гриць, не знаючи нотної грамоти, пише для «drumТИатру» музику і робить це так, що я зі своєю віолончельно-фортепіанною освітою можу лише дивуватися – звідки це в нього? Як йому вдається? І це здивування часами дає мені більше, аніж роки, проведені колись у музичній школі. Сподіваюся, і він своєю чергою може щось взяти у мене – в цьому і є сенс нашої співпраці, наших спільних проектів.

- На одному з концертів «drumТИатру» ви сказали про власну музику: “Ребяткі, це — така фігня, а ви так сильно фанатієте...”. Це був момент самокритики чи кокетства?

- Не пригадую такого факту, але якщо таке й було, то це однозначно – елемент концертного конферансу, не більше. Насправді ентузіазм публіки на концерті – це не просто радість для виконавця, це те, заради чого, власне, він і виходить на сцену. Не так суттєва художня вартість того, що діється на сцені, як обмін енергіями між музикантами і слухачами. Коли це стається – задоволеними залишаються обидві сторони. Це як у сексі – чим більше віддаєш, тим більше отримуєш. Зрештою, у повсякденному житті цей принцип також спрацьовує стовідсотково, на жаль, ми надто рідко керуємося ним.

Розмовляла Олена ГУТИК.

Фото Олександра НАСЕЛЕНКА.

Довідка «ВЗ»

Юрій Іздрик - літератор, художник, музикант. Народився у Калуші. Закінчив Львівську політехніку, працював інженером. У 80-х заснував «часопис текстів і візії» «Четвер».

Автор восьми книг, трьох фортепіанних концертів, численних мистецьких і дизайнерських проектів, перекладач, ілюстратор.

Лауреат премії Бі-Бі-Сі за книгу «Таке» (2009). Твори автора перекладено англійською, білоруською, італійською, литовською, німецькою, польською, російською, сербською, словацькою, хорватською, чеською мовами. Учасник літературно-музичного гурту «DrumТИатр».