Як завжди, у центрі конфлікту для письменника — проблема любові та суспільного покликання, питання задоволення та реалізації цих двох прагнень. Автор післямови, представник житомирської прозової школи В’ячеслав Шнайдер, запевняє нас у тому, що в новій книжці Володимира Даниленка постає зовсім інше обличчя відомого автора: «Загадкові символи його магічного реалізму змінюються логікою, ясністю думки, теоретизуванням героїв». Нові повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських» — це історії про ілюзію кохання, затишок любові та фінансову пастку шлюбу. Зрештою, для цього Даниленко мав дещо змінити тембр, прибрати шелесткі містичні моменти, примітні в «Коханні у стилі бароко». Але, крім того, він набув особливої сентиментальності, яка завжди присутня там, де люди згадують про своє дитинство і де діти рано дорослішають.

У «Сонечку...» розповідь ведеться від імені хлопчика Славка, який стає свідком кризи в стосунках батьків — викладачки німецької та піаніста. Не маючи сил заповнити прірву, що утворюється від браку взаєморозуміння та грошей у родині, Славко залишається таким собі живим містком любові, дуже зворушливим сином, що шукає відповіді на шлюбні проблеми батьків у одного київського філософа. Останній дає «вичерпний вердикт»: «Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком /.../ Донна — жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. /.../ Для такої жінки ваш батько          — той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона — жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється в його променях». Ця класична ситуація митця і його вірної музи-подруги, де митець обов’язково зображений тільки вразливим та безпорадним, була би по-модерністськи ідеальною, якби не один момент: часто талановиті донни також хочуть мати своїх ювелірів, також прагнуть світитися. Важко сказати, чия драма видається глибшою — митця чи його дружини, напевно, в світі суспільних умовностей нелегко обом.

І якщо в першій повісті вимальовується сякий-такий хепі-енд примирення в абажурі вітальні, то в «Тінях з маєтку Тарновських» автор залишає нас із героями на роздоріжжі (та й композиційно і в назвах повістей проявляється подвійність світла й тіні). Бажання свіжого інтимного життя, пошук ідеального партнера перемагає сімейний добробут, і подружжя зникає у вирі своїх прихованих бажань. Тут також допомагає Третій — психотерапевт (видно Даниленка-дослідника із захищеною дисертацією з психоаналізу в літературі), який допомагає двом затиснутим обставинами людям втілити свої фантазії. І ніхто не знає, що буде з ними далі, вони просто завмирають у нашій читацькій пам’яті, мов застиглі у бурштиновому щасті комахи.

Серед усіх цих доволі типових обставин згадки про Розалію Ліфшиць, яка приводила своєму чоловікові Володимиру Винниченку дівчат для утіх, чи історії про Марка Вовчка та її літературно-інтимні пригоди видаються такими собі «інтермедіями», що бавлять нас, подекуди дратують, але вдало відтіняють сюжет. Загалом у новій книжці Володимир Даниленко залишається вірним своїй тематиці. Він говорить про аромат кохання, що вивітрюється, показує умовну добропорядність інтелігенції, глузує з «професійних українців», розкриває світ прихованих бажань, що живе під одіжжю пуританства, грається стереотипами і подекуди сам у них заграється.

Але, як сказала його ж героїня бабця Павця із житомирського Полісся, «Я хочу ше з вамі схвотографіруваца на пам’єт, бо жізнь — се така штука, шо скоро мінає». І тоді серед усього цього калейдоскопу Даниленкових пристрастей з’являється ледь помітна тінь, стишений присмерк, що настає після кожної денної веремії, і нагадує про речі значно тривкіші.

Юлія СТАХІВСЬКА