Коли я почула імена переможців Юрія Винничука та Лесі Ворониної, то зовсім не здивувалася. Не даремно премія "Книга року Бі-Бі-Сі " в списку своїх ціннісних орієнтирів говорить про направленість на толерантність і подібні інші цінності.

"Дитяча " премія

Поява премії від Бі-Бі-Сі для дитячих книжок зріла давно. Адже кожного року і в довгому, і в короткому списках опинялися дуже гідні тексти для дітей… але їхня "дитячість" ніби не дозволяла оцінювати їх так само, як "дорослі" тексти. На цю тему можу згадати хвилю обговорення щодо минулорічної перемоги Володимира Рутківського із романом "Сині води".

Відтак цього року ЄБРР у рамках своєї культурної програми надав кошти для її створення. Ну а передбачити автора-переможця з-поміж фіналістів "дитячої " премії "Книга року Бі-Бі-Сі" мені було би геть не складно. 

Звісно, фіналісти дуже цікаві – всі як один.

Але Леся Воронина вже не вперше потрапила в поле уваги журі премії. Наприклад, 2008 року до п’ятірки фіналістів потрапила її книжка "Нямлик і балакуча квіточка". Цього року до п’ятірки потрапив її текст " Таємне Товариство Боягузів та Брехунів ".

Це текст із виразним політичним підтекстом. У ньому ідеться про навалу "синьомордів", які всіх заразили вірусом страху. Врятувати людей від навали змогли… справжні боягузи. Тобто ті, хто має сміливість усвідомити свій страх. І боротися з ним.

Крім того, "Таємне товариство" містить чимало суто київських "фішок" на тему нелегальної забудови та псування буферної зони історичних пам’яток. Наприклад, Родіна-мать, що оживає, руйнує потворні новобудови та самознищується.

Таке собі читання для майбутніх активних громадян.

"Доросла" премія

Члени журі Світлана Пиркало, Ніна Кур’ята, Віра Агеєва, Ольга Герасим’юк, Ростислав Семків і Павло Солодько переможця, вочевидь, вибирали консенсусом.

Відтак перемога роману Юрія Винничука "Танґо смерті" виглядає закономірно.

В ньому йдеться про Голокост та інші події довоєнного, воєнного та повоєнного Львова. Щоправда, в колі критиків лунають тези про певну тенденційність створеного художнього світу. Зокрема ідеться про ніби невідповідність історичних реалій та художніх деталей роману.

На щось подібне натякав і сам Юрій Винничук під час свого виступу-представлення роману на церемонії нагородження.

Він згадав про критиків, які закидають роману неповноту представленого історичного полотна. Письменник зауважив, що в романі говорить персонаж, а не він сам. Відтак і "особистісне бачення" персонажа може відрізнятися від загальноприйнятого.

Подібні дискусії мені видаються очікуваними в наявних українських умовах. Адже звернення до будь-якої неоднозначної історичної доби сьогодні викличе суперечку. Всі шукають однієї історичної правди. Але шукати її важко. І навіть марно.

Он і фахові історики між собою сперечаються про, скажімо, взаємини українців і поляків у 1940-х роках.

То чому б не посперечатися читачам? Гарно, що "Танґо смерті" дає змогу замислитись і погортати нові історичні дослідження.

В цих суперечках, до речі, полягає головна особливість відзначення історичних романів. Кожен конкурс, який входить у цю ріку, має розуміти, що нагороджує не просто книжки і не просто авторів. Нагородження історичного роману означає вибір певного історичного (історіографічного?) вектору.

На цю тему гарно пожартував фіналіст премії Андрій Кокотюха: "Почуваю себе Стівеном Спілбергом, який усе життя знімав "Щелепи", а номінувався на "Оскар" за фільм "Список Шиндлера". Роман "Червоний" - це мій "Список Шиндлера".

До речі, парадоксальним чином роман про УПА "Червоний" від Андрія Кокотюхи історичних дискусій у колі читачів не викликав. Можливо, вибір оповідачів з іншого боку "барикад" допоміг пом’якшити неприйнятну для багатьох ідею про вояків УПА як героїв.

Сам Кокотюха також зауважив один із чинників, який міг пом’якшити конфліктогенність роману. По-перше, це відмова від пафосу оповіді. По-друге, це самостійне вивчення матеріалів та шлях, де "виходиш за межі радянського школяра" та "розбираєшся, хто кому ворог".

Як колишній член журі я особисто уболівала за перемогу роману "Біографія випадкового чуда" Тані Малярчук.

Як на мене, цей текст викликав би менше дискусій. Роман "Біографія випадкового чуда" точно присвячений цінностям, до яких апелює премія, але не має історичного контексту, який би викликав суперечки.

Роман представляв Павло Солодько, який теж звернув на це увагу: "За текстом Тані Малярчук ховається велика любов до людей і до описаного міста".

Шкода, що на тлі орієнтування на певні цінності ніби губиться більш поетична проза. Наприклад, книжки Ярослава Мельника та Дзвінки Матіяш, попри свою цілковиту читабельність і схвальні відгуки критиків, шансів майже не мали.

Хоча, якщо чесно, коли Ольга Герасим’юк представляла "Телефонуй мені, говори зі мною" Ярослава Мельника, в моє серце закралася підозра, що премію отримає письменник, який повернувся в український контекст після 20-річного мовчання.

Якщо робити якісь висновки, то їх буде два.

По-перше, коло книжок для нагородження з кожним роком росте. Можу тільки уявити, як складно вибирати одну з п’яти направду добрих книжок. Думаю, тут може допомогти уточнення критеріїв премії.

По-друге, премія стає доволі передбачуваною.

Наприклад, про це ж, як на мене, свідчить і падіння інтересу до "Алкотоалізатора". Якщо минулого року велися справжні перед преміальні перегони, то цього року було зроблено всього 4 ставки. До речі, перемогла Лариса Денисенко – всі поставлені учасниками пляшки та їх вміст дістануться саме їй.

Я думаю, що передбачуваність премії - це непогано.

Можливо, Нобелівському комітету і личить щороку вправлятись у прийнятті найбільш несподіваних літературних рішень.

А тут в Україні натомість кожен читач може купити книжку-лауреата премії "Книга року Бі-Бі-Сі" та точно знати, які в неї можуть бути принади.

Ірина Славінська