Щойно відбувся творчий вечір Людмили Тарнашинської, прозаїка, поета й літературознавця, головною темою досліджень якої є феномен українського шістдесятництва. Саме навколо її останньої книжки, що так і зветься — «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (К.: Смолоскип), — виникла незапланована дискусія, оскільки в залі зійшлися кілька «героїв» її книжки з різними поглядами на суть, розміри, впливовість цього явища.

Євген Сверстюк, скажімо, порівняв дві інтерпретації шістдесятництва: вітчизняною наукою та діаспорною — і визнав більш ґрунтовним по­гляд пані Тарнашинської, а не австралійського вченого Марка Павлишина. Дмитро Павличко зауважував складність оцінки шістдесятництва в тому, що цей рух не мав одноосібного лідера. Натомість, Валерій Шевчук заперечував: справжнім лідером, до якого тяглися не лише письменники, а й художники, історики, був Іван Світличний.

У книжці Л.Тарнаши­нської також, звичайно, не обійдено спробу датувати початки шістдесятництва. «Ліні Костенко судилося стати предтечею цілої когорти шістдесятників», — пише дослідниця, пригадуючи, що перші публікації Л.Костенко з’явилися на п’ятнадцять років раніше, аніж дебютували Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Євген Гуцало, Валерій Шевчук. Усі вони стартували зі шпальт «Літературної України», яку ті два ро­ки (1961–1963) редагував Павло Загребельний. Тож, «П.Загребельного по праву можна вважати «хрещеним батьком» українського шістдесятництва — у його літературному, звісно, форматі», — значить Л.Тарнашинська.

Книжка «Українське шістдесятництво» складається з розділів, де аналізовано творчість найбільш знаних письменників. По­чинається вона з нарису про Ліну Костенко, де стиль поетеси означено як «неоромантизм», а основну проблемну тему — як «конфлікт часу й людської природи». Безумовним плюсом дослідження є загостреність оцінок, сказати б, навіть, провокування дискусійності. Наприклад, таке: «Слово Ліни Костенко... заперечує мазохізм як національну рису, застерігає проти пошуку деструктивного негативу в ментальності української нації». Після виходу роману «Записки українського самашедшого» ця теза потребує щонайменше серйозної корекції.

Людмила Тарнашинсь­ка відома як найбільший дослідник творчості Валерія Шевчука. Тож не дивно, що розділ про нього — більший і за обсягом, і за деталізацією. Вельми цікаве порівняння романів українського автора з відомими зразками західного письменства. Якщо в цілому шістдесятництво Л.Тарнашинська зіставляє з європейським екзистенціалізмом («та екзистенційна модель світу, за якою кожна людина — цілий світ»), то зокрема прозу В.Шевчука — з прозою Альбера Камю. Як і у француза, «Шевчукові герої не можуть до цього світу призвичаїтися... Відчувають трагедійність своєї інакшості, яка й полягає у їхній беззахисності перед ворожим їм світом із розлитим у ньому злом».

Та коли А.Камю більше тяжіє до філософської препарації світу, то В.Шевчук — до психологічної. «Роблячи безжальний розтин цього розгармонізованого світу, автор прагне подати максимально адекватну картину розладнаної реальності... Проникає у кожну клітиночку будня, в якому фактично формується осердя людини», — характеризує Л.Тарнашинська Шевчукову романну оптику і доходить висновку, що тут він найближче стоїть до манери американського романіста світової слави Вільяма Фолкнера. Утім В.Шевчук дуже різноманітний у своїх стилістичних експериментах і має низку творів, що нагадують ще одного класика — британця Вільяма Ґолдінґа; добре видно, як обидва літератори кон­струюють сюжетний простір ніби «дослідне поле, лабораторний майданчик, де події можуть безперешкодно розвиватися у заданій автором системі філософських та морально–етичних координат».

Людмила Тарнаши­нсь­ка вважає творчість Валерія Шевчука найцікавішим об’єктом літературознавчих студій у сучасній українській прозі. Пише про те, що цей письменник мовби узявся за «роль своєрідного Фройда — розібратися у деформованій тоталітарним диктатом суспільній свідомості й психології». Несхожість його письма на жодного іншого українського літератора привернула увагу вже до дебютних публікацій автора. Тоді, на порубіжні 1970–х, «Валерія Шевчука помітили і... перестали друкувати». В цьому його доля подібна до історії Ліни Костенко, якій так само шістнадцять років поспіль не давали друкуватися. І при цьому витончено катували обох авторів, неоднораз обнадіюючи ближчим виходом книжки, доводили процес до стадії верстки і в останній момент — розсипали набір.

Ціле читацьке покоління молоді, вважай, не знало про існування в сучасній українській літературі Валерія Шевчука. Навіть «Роман юрби», що його Л.Тарнашинська вважає вершинним твором письменника, повним обсягом вийшов лише позаторік, а «це наш український варіант бальзаківської «комедії життя». І в цьому сенсі книжка дослідниці (принаймні розділом про В.Шевчука) є актуальною, ба, навіть злободенною для нинішнього літературного процесу.

На творчому вечорі чимало говорили також про новелістику Людмили Тарнашинської та — особливо — про її несподівану поетичну збірку «Його Величність Час» (К.: Bona Mente, 2010). Та про це — іншим разом.

Костянтин Родик