Аж ізвідтіль, як вільнолюбний і безтурботний кінь Домінікас, що живе собі серед туманних ранків над річкою і любить гратися з жабками, одного дня несподівано взяв і всім своїм конячим серцем закохався у ніжну й пахучу лугову синьооку волошку. Історія цього непересічного кохання та всього, з ним пов’язаного, зокрема непростих мандрів головного героя до далекої таємничої Африки, аби виконати прохання коханої обраниці-волошки, — це і є сюжет дивовижно світлої й гарної книжки Вітаутаса В.Ландсбергіса “Любов коня Домінікаса”, яку з литовської переклав Дмитро Чередниченко й нещодавно видали “Грані-Т”. Стверджу: цю книжку, призначену для дітей молодшого та середнього шкільного віку, не завадить прочитати не тільки кожній дитині, а й кожному дорослому, бо вона — і про наше доросле життя з усіма його несподіванками-проблемами, а найголовніше — про ставлення до цих несподіванок-проблем. У книжці вистачає мудрих підказок і розважних застережень, є там гумор і патріотизм, християнські настанови і важкі уроки життя, краса і ніжність, а найголовніше — є вірні друзі та їхня приязнь-доброта, отож із кожної безвиході раніше чи пізніше обов’язково знаходиться щасливий вихід. А за своєю філософічністю осмислення світу, а також довірливо-веселою і велично-щирою мовою ця незвичайна оповідка, без жодного перебільшення, рівняється творам славетного Сент-Екзюпері. Тож литовська література може гордитися, що має такого автора — Вітаутаса В. Ландсбергіса, а цей автор (до речі, син першого президента незалежної Литви!) може гордитися, що написав такий твір (Вільнюс, 2004). В Україні видання здійснене за підтримки програми з популяризації литовської літератури у світі “Книги з Литви”. А чудово проілюструвала його нам художниця Надія Дойчева-Бут.
Я ж, читаючи цю дуже пізнавальну і по суті своїй дуже серйозну повість, не тільки смакувала веселу тональність витіювато-лагідної авторської мови, щиру безпосередність колоритних героїв (півня Евальдаса Кукурікаса, чорногуза Альфонсаса із його дружиною Біруте і багатьох інших) та їхні сповнені великої інтелігентності вчинки, а й усюди чула і бачила Литву: бо і луг, на якому пасся Домінікас, був литовським, і річки, в яких жили його подруги — грайливі жабки, були литовськими, та й снилося йому, “що він величезний, легкий надувний кінь, який пливе швидкою річкою в Литві через свій рідний луг…” А невдовзі після того сну “кінь почув вигуки працівників порту й зрозумів, що він уже в порту і що кран переносить контейнера на берег. Неспокійно забилося кінське серце, яке так стужилося за батьківщиною… Він роздув ніздрі й зрадів, почувши солоний запах Балтійського моря, погуки клайпедських чайок, відчув досяжний копитам весняний подих литовських лугів. І зрозумів кінь, що він уже вдома, уже в Литві…” Так непомітно й природно автор формує в малих читачів розуміння своєї рідної землі, до якої треба і хочеться вертатися з далеких чужин, розуміння свого великого дому, де легко серцю й навіть волошки упізнають свій РОДОВИЙ запах…
Ця книжка — як задушевна народна пісня, яку не можна переказати, а можна лише проспівати. Як ось цей вступ: “Одного ранку  неподалік великого квітчастого лугу пасся дикий кінь на ім’я  Домінікас. А оскільки він був дуже дикий, то не мав ніякого дому, ані загорожі. Хоч, з іншого боку, казати, що він не мав ніякого дому, було б нібито й не дуже справедливо, бо всі поля, що простягалися навколо, й дивовижні обніжки були його домом, м’яка лугова трава була його постіллю, а сонце й місяць були його лампами.  Заради справедливості ще треба сказати, що той польовий дім Домінікаса був дуже чарівний: вранці він наповнювався густим туманом, жаб’ячим кваканням та іншими дивами, про які домашнім  коням чи всіляким коровам і не снилося. А якщо й снилося, то не дуже барвисто, бо в загородах сни у тварин найчастіше бувають чорно-білі й трохи тваринні…”
Отже, як ви зрозуміли, це повість про барвистий-кольоровий світ. У ньому не сумно малому бегемотикові Нікодемасу, бо, як він каже, “сумні найчастіше бувають дорослі бегемотики, які вже не мають часу стати й дивитися на волошкову луку. Вони завжди поспішають, кудись летять, вічно втомлені й тому-то часом бувають дуже сумні”. Мовби про нас, правда?.. А бегемотик увечері перед сном посилає промінчик любові своїм численним друзям, бажаючи їм світлих думок і багато щастя, — і так спілкується з ними. І спілкуватиметься з конем Домінікасом, хоч той живе не в Африці, а “на іншому материку, в Литві”. Проте став його другом, “бо ніхто тут не трапляється випадково”. І, додаймо, книжки не трапляються випадково. А стосовно промінчика, то, може, й нам перейняти цей прекрасний досвід?..
Переконана, що повість Вітаутаса В.Ландсбергіса додасть у душу радості кожному, хто її прочитає, бо й переклад Дмитро Чередниченко зробив дуже добре.

Наталка Поклад