Дещо ж розсекречу наперед: «біля паплі» – це таке у Миколаєві над Дністром знакове місце, довкола якого крутилася певний час його історія. А назва «папля» означає «тополя» і походить від німецького die Pappel. На звуковому рівні миттєво виникає асоціація з Deep Purple, і виникають якісь тумани над водою.

Книга складається із двох більш-менш рівномірних розділів, перший названий ідентично до назви цілої книги, а другий має назву «Говиковичі». У другому розділі йдеться про родину Говиковичів, яка тісно пов’язана з Миколаєвом. Це своєрідна родинна хроніка, насичена фактографією, яка щедро помережана ліричними відступами.

Все ж цікавішим для ширшого кола читачів видається перший розділ. Це наче цикл новел, прив’язаних до певного локусу. Деякі з них похмурі, аж мурашки по шкірі лазять, я деякі веселі, що аж регочеш при їх читанні, а деякі й нейтральні. Автор сам так характеризує винесену в назву книги реалію: «Навіть за найтихішої погоди, коли надворі панував повний штиль, у верховіттях паплі чувся якийсь таємничий шепіт. Дерево, напевно, тому й прозвали паплею, бо воно постійно щось папляло, немовби розмовляло само з собою. Щоправда, місцеві мудрагелі кажуть, що слово "папля", як і багато чого іншого, зокрема саме дерево, завезли переселенці з Німеччини. Особливо таємничо тополя шепотіла літніми вечорами при світлі місяця, зазиваючи до себе дітлахів, які, покинувши ігри на горбку, збігалися до зарівника, аби вже вкотре послухати музику в кроні дерева». Тут зразу виникає асоціація до Юрія Андруховича, властиво до тієї його щирої думки, що дерева є найдосконалішими з живих істот на світі, і спілкування з ними не лише можливе, але й може приносити новий досвід, який тяжіє до «містичного експерименту». І я з дитинства пам’ятаю, коли мені батько показував на Зеленому Оці дерево, яке розмовляло; поки воно існувало, я деколи вслухався в його мову.

Для замани переповім стисло один сюжетик. У ніч на Івана Купала попри паплю йшов Михайло Яма, щоб побачити цвіт папороті й заодно знайти собі наречену. Це був герой австрійської війни, якому ще не пізно було одружуватися; він і сам палко прагнув мати пару, щоб не бути, як сам висловлювався, «збоченцем», тобто неодруженим. Але щось йому не складалося. Дотепники порадили йому, щоб знайти наречену, у вже згадану ніч святково вбратися, зверху натягнути церковний фелон, а на голову начепити три макітри. Щойно опівночі неподалік від паплі він побачить цвіт папороті, то нехай чекає, коли з’явиться дівчина небаченої краси, це буде лісова мавка у білій шлюбній сукні та вельоні, тобто його наречена. Словом, і цвіт папороті він побачив, і дівчину, але ті макітри йому на голові хтось потрощив…

Це вже третя книга з «миколаївського» циклу Ярослава Гнатіва-Николовича. Перша, «Кам’яна господиня» (2001), вийшла під прізвищем Гнатів, а друга, «Коли прокидається лицар» (2006), – під прізвищем Николович. І от третя з’явилася вже під подвійним прізвищем. Мені особисто письмо пана Ярослава нагадує мемуарні записи мого діда Павла Сенатовича, який своїх останніх кільканадцять років прожив саме у Миколаєві; його твори ще чекають свого видання.

Книга «обставлена» передмовою та післямовою, і чомусь не дивно, що їх написали саме історики. Адже твір Я. Гнатіва-Николовича «Біля паплі» дає певний зріз нашої історії, хоча й дуже локалізований, та й у белетризованому одязі. Переднє слово «Плине тут час…» належить перу Івана Сварника, актуального директора Львівської обласної бібліотеки. Завершальне ж слово «Миколаївські саги» написав Леонтій Войтович, доктор історичних наук і професор.

Насамкінець слід згадати про те, що книга номінально присвячена двохсотліттю від дня народження Миколи Устияновича. Якщо святкування цього року аналогічного ювілею Маркіяна Шашкевича мало хоч якийсь резонанс (хоча далеко не задовільний), то річниця Устияновича є справді «тихим ювілеєм».

Гнатів-Николович Я. Біля паплі / Ярослав Гнатів-Николович. − Львів: Апріорі, 2011. − 388 с.

Іван Лучук