Re: цензії

Ганна Герман: Ця книжка про піраміди українські. Про те, чого вже нема, що зникло. Традиції, мова, українське село, його люди. Які, як ті невидимі піраміди на річці Ріка, про котру я пишу, у пам´яті, у свідомості багатьох людей, котрі ще пам´ятають той час, коли в кожному селі малі й дорослі віталися один з одним "Слава Ісусу Христу!" - "Слава навіки!". Коли всі були чемні, коли дім не зачинявся на замок, коли люди були відкриті і їхні хати були відкриті. І світ був зовсім інший і набагато вищий, аніж він є зараз. Про це моя книжка. Вона захопила ці моменти, вона зберегла ті образи, вона зберегла діалоги, і багато героїв цієї книжки мали цілком реальних прообразів. Які, на жаль, давно уже відійшли.

ВВС Україна: Це ваше село?

Ганна Герман: Це збірне галицьке село. Але серед головних героїв є люди, які увібрали риси тих, кого я дійсно знала.

Бі-Бі-Сі: А чи є там ви особисто?

Ганна Герман: Там є моя бабуся. Коли я була мала, вона мені оповідала про своє дитинство. І оця дівчинка - Фесуня - це моя бабуся, Теодозія Винар. Там є машинка "Зінгер" моєї бабусі, яку їй подарували, коли їй було 16 років. Там є праска, яку австрійський офіцер подарував моїй бабусі, маленькій дівчинці під час Першої світової війни, коли від´їжджав, а він квартирував у них вдома. Там є багато таких деталей, котрих вже на світі просто не існує, вони збереглися лише у музеях.

Бі-Бі-Сі: Перший твір, що увійшов до книги "Червона Атлантида" - "Піраміди невидимі" - датований 1998 роком. Отже, ви писали цей роман давно? Те, що ви давно займаєтеся літературою, - несподіванка для багатьох.

Ганна Герман: Я писала "Піраміди" у Гданську, коли була безробітною після роботи на Радіо Свобода. Я стала дружиною дипломата, і чоловікові моєму сказали, ти вибирай: або твоя дружина працює на американському радіо, або ти працюєш у дипломатії.

І мені довелося вибрати. Я пішла на безробіття. І тоді з тугою за роботою, аби чимось себе зайняти, з тугою за тим усім, що я так люблю, я писала. На лавочці у парку в Гданську, на вулиці Яшкова долина, де є прекрасний палацик, що був осередком масонства на тодішніх ще німецьких землях, і там у парку, який оточував цей масонський палацик, в якому розміщувалося на той час українське консульство і де мій чоловік був українським консулом, на лавочці я писала "Піраміди невидимі" про українське село і про людей, які там жили.

Бі-Бі-Сі: Це була перша літературна спроба чи було щось раніше?

Ганна Герман: Я завжди писала. Писала публіцистику, писала і щось інше, але завжди викидала, бо дуже критично ставлюся до того, що я роблю. І дуже боялася це комусь показувати. Але чоловік випадково знайшов ці рукописи, прочитав, я їх порвала, тому що як можна було читати без мого дозволу? Він їх склеїв, бо тоді ще не було комп´ютерів, чи вони ще так не вживалися, як тепер.

Перші твори писала ще на звичайній друкарській машинці, яку, до речі, подарувала мені Ярослава Стецько колись у Мюнхені на Цеппелін-штрассе, у знаменитому осередку ОУН. Коли я вперше зустрілася із пані Стецько, вона мені подарувала свою друкарську машинку, яку я й досі маю. І на цій друкарській машинці створювалися перші новели, які увійшли до "Пірамід невидимих".

Бі-Бі-Сі: Коли читаєш "Піраміди невидимі", та й інші твори, що увішли до збірки - "Червону Атлантиду", фрески - є постійне відчуття болю, якоїсь безпросвітної біди, горя. Саме через людей, які там показані. Чому так трагічно все, так багато смертей, хвороб, нещастя?

Ганна Герман: Знаєте, мене на зустрічі із читачами, здається, у Вінниці, запитала якась молоденька дівчина: "Чому у вас всі герої вмирають?". Я сказала: "Тому, що воно так в житті є". Але - якщо ви зауважили - з якою іронією, майже з насмішкою ставляться мої герої до смерті! Як спокійно, як звичайне явище життєве вони сприймають смерть. Як по-філософськи прості люди ставляться до питання "бути чи не бути".

Бі-Бі-Сі: Але чи можна говорити, що це типове карпатське село того періоду? І чи відчутними є зміни, що сталися там, у свідомості людей, в тому, як вони живуть, якщо порівнювати із нинішніми часами?

Ганна Герман: Не можу говорити, що у книзі якийсь період історичний. Бо це і розповіді моєї бабуні про те, як воно було, мого діда... І це мої власні дитячі враження. Це українське село кінця 50-х - початку 60-х років минулого століття. І може, ще давніших часів.

Зараз сталися там страшні зміни. Фактично, традицій села, його духу - цього всього майже нема. Частково через те, що багато людей виїхало за кордон на заробітки, про які я теж пишу, бо я тоді працювала у Варшаві вже. І бачила, як кожного дня мій чоловік- консул запечатує гроб українця загиблого, заробітчанина. Кожного дня. Це страшна трагедія.

Я бачила, як вони живуть там, як вони там пропадають, як вони тужать за своєю Рікою, за своїм лісом, за своїми рідними, які трагедії страшні там стаються.

Зараз в українському селі - сумні зміни внаслідок оцього масового витоку людей і внаслідок того, що Земля і люди - вони зараз якось почали жити порізну. Кожен сам своїм життям. Земля заростає бур´янами. Я була нещодавно у тих краях, ми ходили із приятелькою у ліс, як у дитинстві, шукати могилу упівців. Я пам´ятаю ті стежки квітучими. Тепер там будяки, вищі від нас зростом.

І так виглядає тепер село не тільки в землеробстві. Так воно виглядає і в душах людей. Люди перестали вітатися один з одним. Я не пам´ятаю такого зі свого дитинства, щоб хтось в селі пройшов один повз одного, чи то було старе, чи мале, і щоб не сказав "Слава Ісусу Христу!" - "Слава навіки!". А старші чоловіки завжди піднімали капелюхи. Такого нині немає.

Бі-Бі-Сі: Як вам вдалося зберегти діалектизми і говірку, якщо ви зараз ними практично не послуговуєтеся?

Ганна Герман: Я не знаю, звідки воно береться. Воно звідкись виходить, як тільки сідаєш за клавіатуру. Колись друкарської машинки, тепер комп´ютера. Я раптом перестаю бути собою. Я стаю тією маленькою дівчинкою, яка все це пам´ятала. Просто пливуть картини у моїй свідомості і лягають на папір. І я не знаю, як це робиться. І звідки воно береться, і чому воно не забувається.

Бі-Бі-Сі: А взагалі цією мовою користуються зараз в селах?

Ганна Герман: Не цілком. Мова збідніла, звульгаризувалася, в ній дуже багато русизмів. Як колись було полонізмів, так зараз багато русизмів. Вона стала набагато біднішою, але часом зустрічаєш таких надзвичайних людей, особливо дітей. Я одного разу побачила дівчинку. У "Пірамідах" я пишу, що тих пірамід вже майже побачити неможливо, лише часом, може, раз в десятиліття чи в двадцятиліття враз якась маленька дівчинка чомусь їх побачить. Отож, я зустріла дівчинку, з якої абсолютно це ще не знищено. І знаєте, це дає надію, що воно може все відродитися колись. Я вірю в це.

Бі-Бі-Сі: У творах лише пунктиром, штрихами згадується Помаранчева революція. Ви не наважились розвинути тему. Чому?

Ганна Герман: Я написала про це більше в своїй іншій книжці, яку я не публікую і ще не знаю, коли опублікую. Коли я кожного разу перечитую той рукопис, я пересвідчуюся, що поки що рано. Я боюся бути необ´єктивною. Я боюся, щоб мої якісь почуття, якісь образи, якісь болі не здомінували над показом подій чи людей того часу.

Мусить минути час, щоб дивився на це вже як ніби з висоти вічності.

До речі, мій чоловік в своїй книжці написав про Помаранчеву революцію більше, але я думаю, він написав тільки тому, що він ніколи її не бачив. Він на той час працював в іншій країні і сприймав події тільки з прочитаного і з розповідей інших людей.

Бі-Бі-Сі: Багатьох здивували ваші літературні здібності і взагалі те, що ви цим займаєтеся. А не тільки політикою і журналістикою. Ви були готові до того, як вас сприйматимуть як письменника?

Ганна Герман: Ні. Ви знаєте, по-перше, мене це ніколи не цікавило. Я ніколи не думала, що я це буду видавати. Цей рукопис випадково побачив один видавець у мене на столі, коли я вийшла з кабінета. І коли повернулася, він його вже мені не повернув. Він сказав: "Я беру і я буду це видавати".

Бі-Бі-Сі: Мабуть, це питання вам ставили вже багато разів. Чи Віктор Янукович читав цю книжку?

Ганна Герман: Я не знаю. Він був перший, кому я її подарувала. Але чи він її читав, я досі не знаю.

Із Ганною Герман розмовляла Світлана Дорош