Re: цензії

Маріуш Щиґел – відомий польський журналіст і письменник. З 16 років працює репортером, згодом аж до 2002 працював на польському ТБ. Відтоді працює насамперед в жанрі літературного репортажу. Особливу популярність Щиґел завоював завдяки своїм статтям про Чехословаччину та сучасну Чехію.

Його книжки "Ґоттленд" і "Зроби собі рай" перекладені українською мовою. До речі, 25 листопада українські читачі зможуть послухати Маріуша Щиґела наживо.

- Літературний репортаж у Польщі, наскільки я розумію, виник в умовах жорсткої просовєтської цензури. Сьогодні такого тиску ніби немає, але літературний репортаж досі існує. Чому?

- Бо людина завжди хоче читати про іншу людину. У світі немає нічого цікавішого, ніж інша людина.

- Чи існує цензура в світі польських ЗМІ?

- Звісно. Але передовсім це автоцензура в нас, журналістах. Я боюся написати щось, щоб не зруйнувати комусь життя. Цензури, такої як за комунізму, вже не існує.

Часом, коли журналістові не дозволять надрукувати щось в одній редакції, знаходиться інша, яка це надрукує. Свобода медій полягає в тому, що ми маємо можливість вибору.

Хіба що чийогось тексту не хоче друкувати жодна редакція, тоді це означає, що це просто нефаховий текст.

- Мені здається, що в польському контексті доволі важко писати з причин консервативних католицьких поглядів чи не більшості потенційної аудиторії. Як ви як журналіст даєте собі раду з впливом католицизму на читачів? Релігійність у цьому випадку радше недолік Польщі чи її перевага?

- У мене немає жодних проблем із письмом. Я працюю в репортерському додатку "Ґазети Виборчої", який називається "Великий Формат".

Ми пишемо про лесбійські пари, які разом виховують дитину. Пишемо про те, що треба легалізувати марихуану. Пишемо про величезну групу поляків, які вдають, що вірять у Бога. Колись удавали, що підтримують комуністів.

Сьогодні багато людей не вірять у Бога, але вдають, що вірять, і ходять до церкви, з огляду на родину, маму, бабцю і сусідів. Цей тип конформізму є поширеним явищем.

Ми пишемо про священиків-гомосексуалів. Але пишемо й, наприклад, про сайти знайомств в Інтернеті тільки для католиків або, скажімо, про жінок, які на все життя склали Богові обіт чистоти.

І про всіх пишемо з розумінням. Чому хтось живе так, а не інакше. Завжди з повагою до героя репортажу.

- Підкреслений атеїзм Чехії є перевагою чи недоліком для журналіста?

- Ні одне, ні друге. Ентомолог досліджує метеликів. І те, що в метелика зелені крила – це вада чи недолік? Мене метелик не може роздратувати тим, що в нього зелені крила. Я радію, що їхня зелена барва така красива й що можу гарно описати це.

- Як узагалі ви ставитеся до цензури, до самоцензури? Журналіст повинен "фільтрувати" інформацію, яку надає читачам, слухачам, глядачам?

- Звичайно. Не тільки повинен, але й мусить.

Бо, по-перше, я маю не ображати свого героя, а отже, мушу відфільтровувати те, що може його образити.

По-друге, не можу написати нудний текст, тож мушу фільтрувати речі нецікаві. Але весь текст мусить бути написаний чесно, себто мушу мати відчуття, що я не збрехав.

- Чи можлива повна свобода слова?

- Ні, бо нас обмежує, скажімо, буква закону. Не можна сказати, що ми ненавидимо євреїв або геїв, бо за це можна бути покараним. І дуже добре, що є такий закон.

- Літературний репортаж як жанр знаходить на межі публіцистики та малої художньої прози. Маріуш Щигел як автор теж ніби на межі. І все ж таки – ви письменник чи журналіст?

- Я вважаю, що я репортер, але скрізь у Європі, де виходять мої книжки, мене називають письменником.

- Для чого ви пишете? Чи є якась кінцева висока мета?

- Я не уявляю собі життя без письма, просто вмію це. Думаю, що писання є моєю формою контакту з людьми, а крім того, воно лікує мої комплекси.

Я з дитинства хотів, щоб про мене говорили: "Це недурний хлопець". І письмо дає мені змогу довести людям, що я недурний. Але тут, здається, немає високої мети?

- "Ґоттленд" і "Зроби собі рай" привернули увагу і критиків, і читачів в Україні. Як ви думаєте, чому українським читачам цікаво читати історії поляка про чехів?

- Думаю, люди люблять, коли щось цікаво написано. Чи про Мозамбік, чи про Японію, коли є захоплива розповідь про людину, її хочеться читати.

Андрій Бондар, перекладач "Зроби собі рай", колись сказав, що мої тексти нагадують стриптиз. Тобто що я спершу знімаю рукавичку, тоді блузку і так далі. Я не показую всього спочатку, дозовано подаю оповідь.

Часто чую, що кожен мій репортаж читається як детектив, хоча не пишу кримінальних історій. Я люблю розповідати. Дуже. Але тільки коли пишу. Говорити не аж надто люблю.

- У "Зроби собі рай" ви випустили чимало "шпильок" на адресу української історії. Можете більше розповісти про взаємини з історією України? Наскільки я пам’ятаю, це пов’язане зокрема із вашими сімейними історіями…

- Я вже там усе описав, не маю що більше сказати.

Сподіваюся, що влітку віднайду могилу свого діда в Бещадах, біля Устшик Ґурних. Здається, він лежить на місці, яке називали "кладовищем худоби", де закопували корів. УПА закопала їм там декількох.

Аж соромно, що мені 45 років, і я досі цього не зробив. Може, цього літа вдасться.

На жаль, попри зусилля моєї родини і мого середовища, в мені немає жодної нелюбові до українців, жодної образи. Дід був жертвою історії, а не всіх українців.

- Чи є в українській історії і/або культурі щось, що вам подобається чи бодай цікавить?

- Я хотів би познайомитися з онуками тих людей, які вбили мого діда. Але не для того, щоб казати їм щось прикре, боронь Боже! Для того, щоб дізнатися їхню версію.

Що їм говорили батьки про їхніх дідів? Що їм казали діди? Чи вони взагалі знають, що дідо, який жив в Устшиках Ґурних, ліквідовував поляків?

І чи в цих онуках залишилась якась ненависть до поляків, чи, як і в мені, – нічого.

- Вам трапилося переживати і досліджувати процес перетворення країн соцтабору на країни європейські – маю на увазі Польщу та Чехію. Чи ці дві країни мали схожий процес десовєтизації? Якщо ні, то в чому відмінності їхнього шляху?

- Не бачу відмінностей.

- Польщу та Чехію вже можна називати європейськими країнами? Чи ці країни таки "пострадянські"?

- Мої батьки не можуть погодитися з тим, що, живучи в старому будинку, збудованому 1936 року, я кажу: "Треба поремонтувати балкони". "Тепер хочемо пофарбувати фасад дому".

Це будинок, де живе 14 сімей, і кожен із нас є власником своєї квартири, разом ми становимо спілку власників. І батьки кажуть мені так: "Але це місто має фарбувати фасад" або "Нехай вони займуться ремонтом".

Вони не можуть зрозуміти, що місто не може фарбувати приватного будинку. Не можуть зрозуміти, що "вони" вже не існують.

Я кажу: "Тату, "Вони" – це ми. Вже немає жодних їх". Наше життя належить нам. І наше життя залежить від нас, а не від якихось "них".

Доки живуть люди, які думають так, як мої батьки, ми будемо пострадянськими.

- Що ви могли би сказати про український поступ від спадку СРСР до Європи. Цей поступ взагалі є, як по-вашому? В чому це виявляється?

- Я не знаюсь на Україні й не наважився б відповідати.

- Один хороший український письменник говорить, що для поступу України кожен має вбити в собі "homo soveticus". Він має на увазі позбавлення чи бодай полегшення наслідків психотравм СРСР. Чи були подібні психотравми в Польщі та Чехії? Які були їхні прояви?

- Комунізм був красивий тільки як ідея. Тому комуністи повинні тільки мріяти.

На мою думку, вони не мають права ні на що більше. Бо вони завжди все зіпсують і ще й знищать людей. Я не кажу, що капіталізм не нищить людей. Теж нищить. Але при капіталізмі можлива демократія, а при комунізмі вона неможлива.

Комунізм – це різновид хвороби. У Чехії 1948 року більшість прийняла комунізм з великою охотою і любов’ю, а в Польщі 1945 року більшість прийняла комунізм із ненавистю.

Тепер обидва суспільства бачать, що були хворі. Дякувати Богу, виходимо з хвороби, і обидві демократії розвиваються добре.

Ірина Славінська

Фото: ZAXID.NET