А річ у тім, що там відбувалась презентація збірки есеїстики відомого сучасного українського письменника Олександра Ірванця, «П’яте перо», яку випустило луцьке видавництво «Твердиня».

Назва книги до розшифрування досить проста. По-перше, цифра «5» уже фігурувала у творчій біографії автора: колись була видана збірка драматичних творів під назвою «П’ять п’єс». По-друге, як читаємо в анотації до «П’ятого пера», «… у творчому арсеналі вічно юного бубабіста О. Ірванця перше перо належить поезії, друге, третє й четверте, відповідно, прозі, драматургії, перекладу. Отже, журналістика, втілена в її найвищій формі – публіцистиці, виявилася на почесному п’ятому місці». Таку назву порадив редактор видання Петро Коробчук. За відсутності модератора зустрічі іскрометний Ець Ірван узяв усю роботу на себе. Грандіозний досвід і бубабістсько-карнавальне загартування далося взнаки, коли автор театралізував презентацію: «Я буду і за себе, і за модератора, і за Коробчука (пан Петро цього ж вечора мав презентувати свою книгу поезій «Боса флейта», але не зміг бути присутнім).

Твори, що увійшли до збірки «П’яте перо» свого часу публікувались на сторінках «Главреда», «Українського тижня», «України молодої», та різних інтернет-виданнях. Сама ж книга має більше двохсот сторінок публіцистики, що вже заслуговує на «респект».

Ірванець поводився достоту як шоумен – і себе не обділяв, і народ веселив. Перший зачитаний ним есей під назвою «Кілька слів про вахтерів» одразу ж змусив трохи замислитись присутніх, адже це не просто спостереження над цими «людьми цікавими й особливими», а й дрібка життєвої правди. Як відзначив по прочитанню сам автор, він отримав за цей твір купу вдячних відгуків і коментарів од читачів у мережі Internet.

Звичайно ж, усе написане так чи інак пережите автором (правда, є й трохи домислу, трохи феноменальної уяви, приправа з вдатних образів та влучних характеристик і замашних метефор, але такий вже жанр), а тому особливо цікавими видаються описані досі ще незнані моменти біографії Ірванця. Наступним прочитаним есеєм був якраз такий. «Хочеш фен, а хочеш – шуй. Мрія про синьо-жовтий прапор» – тут і згадка про бубабістів, і Мао Мао – китайська художниця, що жила у Києві за президентства Л. Кравчука. Вона ж і переконувала главу нашої держави у тім, що варто змінити нам прапор. Таким чином, щоб жовтий був зверху, синій – внизу. Так нібито за «їхнім феншуєм» буде правильно. А доти, доки владні мужі над цим не задумаються, – все в нас тут в/на Україні буде так, як є. І зовсім нічого не зміниться. От так, стильово, усмішки усмішками, але за ними в Ірванця проступають серйозні роздуми. Щирі й, видно, виболені. Чого хіба варта метафора «нові символи на старих постаментах», а влучне і настроєве закінчення цього ж есею: «І все якось так навпаки, якось догори ногами. Добро – це зло. Правда – це брехня… Бій одлунав. Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов».

Свій відгук на почуте і побачене озвучив знаний телеведучий, письменник, інтелектуал Юрій Макаров. Узявши слово, він сказав: «Газетярів у нас не бракує. Чимало авторів «поденки» мають право на власну книжку. Авторська інтонація – от чого більшости не вистачає, дописувачі до газет мало впізнавані. А це якраз та «додана вартість», що може дослати особливий меседж до психіки, до душі читача. Такий голос має серйозність викладу, щирість намірів, внутрішній темперамент… Сьогодні люди тут зібрались не тільки тому, що вони знають, хто такий Ірванець. Голос та інтонація цього письменника одразу впізнавані, вони читаються. І це ті кілька відсотків, які відрізняють добру публіцистику від блискучої!».
Ірванець у відповідь зазначив, що у всій своїй творчості його дилетантство проявляється тільки у «П’ятому пері». Репарацією він проголосив: «Журналістика – це «обезличуючий» жанр. От Макаров уже має власний голос, Інна Булкіна (літературний критик, журнальний оглядач – ред.), наприклад, ще деякі… Думаю, якщо ти маєш свій голос у журналістиці, у всьому іншому ти будеш ґенієм».

Директор видавництва «Твердиня» Микола Мартинюк так висловився про зроблений спільними зусиллями продукт: «Як видавець, я дуже задоволений. Дуже вдячний авторові і редактору. Це книга – характеристика нашого часу. Вона повна афоризмів, тут представлено абсолютно новий погляд на світ, це корисно для нашої культури. Але, якщо ви хочете знайти у текстах якогось інакшого Ірванця, то, вочевидь, не знайдете».

У другій частині вечора-презентації (спілкування з публікою) йшлося здебільшого про роботу Олександра Ірванця на телебаченні (програма Альбертенштейн) . Письменник як завше не скупився на жарти: «Я скучив за цією формою. З кінця 1999-го я мав це на «5-му каналі». Знаєте, це – як спорт: вірш щотижня. Зараз я на TВi і вже звик, доріс до потрібного рівня. Як футболіст, що з часом «набиває» ногу, який мусить щотижня виконувати певне навантаження, працювати з м’ячем, зрештою – стає професіоналом.
Далі Ірванець ще почитав поезії Петра Коробчука, зокрема цікаву, милу і дружньо-письменницьку «Поштівку О. Ірванцеві». Вірш з 1988 року – інтелігентські звички збиратись на кухнях. «П’ємо чай і лаємо владу – небагато з того часу змінилось» – дещо меланхолійно зрезюмував письменник.

Уже, що називається «на біс», зачитав автор есей «Вуса в глибині душі». Парадоксально-виклично, але публіцист пов’язує історію й долю України-неньки з вусами, з тим, як будівничі й керівники держави ставляться до цього елементу чоловічого «декору». Адже борода – ознака хліборобів, а от вуса – ознака саме воїнів. Цікаво і пізнавально автор зіставляє факти минулого і теперішнього, роздумує, аналізує. У його стилі і звикла іронія, і приємна нахабність, упізнавана впевненість і щирість. А висновок вкінці сміливий і життєствердний: «…головне для справжнього українця – залишатися вусатим у глибині своєї козацької душі». 
Візьмімо ж до уваги – так написав Олександр Ірванець, мужчина з вусами.

Віктор Іщенко

Фото: УНІАН