Львів’янин, якого носило по світах і який зараз осів у Києві, у зрілому віці постав перед читачами як прозаїк. Коли відбувається такий, м’яко кажучи, не зовсім ранній дебют, це завжди інтригує й цікавить.

На моє глибоке переконання, однією з основних ознак прози є цікавість. Тобто проза має читатися цікаво; це, так би мовити, вимоги прозового жанру. Пригадується, коли я був старшокласником (либонь, вже у випускному класі). У нас вдома гостював пикатий рябий київський прозаїк (прізвище його не так і важливе − зрештою, він так і не прописався на довше у дискурсі). І от, добре підпивши, вже збираючись іти геть, він затіяв випитати, що я зараз із прози читаю і як до прочитаного ставлюся. Мова перейшла на Гемінґвея, якраз тоді вийшов його чотиритомник українською мовою, який я вже встиг прочитати. І рябий запитує − як мені читалося. Я й відповідаю: цікаво, бо справді так було. А він: ти нічого не розумієш у прозі, цікавість – це далеко не головне. Я тоді, в юнацькому віці, вважав головною рисою прози цікавість, та й тепер, за перепрошенням, у трохи підтоптаному віці, теж так думаю. Не те, щоб не відбулася еволюція поглядів, просто проза таки мусить бути цікавою. Проза Сергія Германа має цю визначальну рису, її справді цікаво читати. Ті два дні, за які я прочитав твір Германа (перша частина − один день, друга частина − наступний), я перебував у стані перманентної зацікавленості читаним. Навіть коли прийшли майстри ставити сателітарку до телевізора, я відірвався від читання лише, щоб показати їм дислокацію, а теж коли приносив їм ножа чи інші аксесуари. Мені було цікаво.

Над цією проблемою замислюється і сам автор. Головний герой Рен у довірчій розмові з журналісткою чи то пак письменницею Горпиною (яка вважає, що проза повинна бути цікавою, бо інакше нема сенсу писати, а вона знає й використовує певні прийоми, щоб тримати читача в напрузі) висвітлює свої погляди на ці питання: «Можна писати розумно, але нецікаво, я маю на увазі − нудно». Горпина «копирсається у своєму внутрішньому світі», «препарує внутрішній світ своїх героїв», − і це для неї видається цікавим. Зрештою, критерії цікавості прози є амбівалентними. Та й сама амбівалентність, двояке ставлення до багатьох речей, є невідчепною рисою головного героя, так мені видається.

Коли поглянемо на підназву твору «повість про велосипед без сідла», одразу застановляємося над його жанровим визначанням. Потрібно прочитати твір, щоб таки дійти висновку, що це таки роман. Сергій Герман із притаманною йому скромністю вжив негучне слово «повість» замість гучнішого слівця «роман». Творові притаманні романескні риси, йому властива романескна форма з набором відповідних атрибутів. Це об’ємний твір, він має в міру складну будову, в ньому доволі широко охоплені життєві події, розкивається історія формування характерів деяких персонажів. Це сюжетна розповідь, що творить у часі й просторі наближений до реального уявний світ. Хоч і пунктирна, але є тут і любовна лінія. Тобто твір цілком підпадає під жанрове визначення роману.

Я б сказав, що це роман-трагедія. І ось чому. У головного героя Рена загинув у юнацькому віці син Олег, а відголоски цієї трагедії дихають буквально з кожної сторінки роману. Все, що б не відбувалося, все одно потрапляє в систему координат, визначену трагічним відходом Ольчика, як ніжно називає сина Рен. Та й сама назва роману «ВМХ» теж безпосередньо з цим пов’язана. Не всім відомо, що ВМХ (Bicycle Motocross Extreme) − це вид велоспорту, культивований у США від шістдесятих років минулого століття, а вже певний час і в нас. Це коли сідло на велосипеді посаджене дуже низько, бо ним майже не користуються, адже виробляють різні викрутаси й піруети, спираючись лише ногами на педалі, крутячи їх, міцно тримаючи руками руль. Це екстремальний вид спорту, доволі небезпечний для здоров’я та життя. Саме під час занять цим екстрімом і загинув Ольчик.

Ця трагедія надломила головного героя, проте він таки має далі жити. Він автоматично виконує свою непросту роботу, знаходить деякі інші види сублімації. Добре, що герой ховається у коньяк, а не в суїцидальні фантасмагорії. Все Ренове життя перетворюється в ВМХ, в цьому й полягає метафоричність назви роману. Мабуть, цьому романові притаманний автобіографізм. Без цього не може бути доброго роману. Навіть коли автор пише белетризовану біографію Олександра Македонського чи опис мандрівки сміливця-астронавта в туманність Андромеди, однаково він пише про себе самого. Перефразувавши класика, можна сказати, що навіть коли ти можеш написати роман про попільничку, то все одно він вийде про тебе самого.

Чаплінський, щирий друг героя, пропонує рятуватися від суцільного смуру екстрімом. Вони лише удвох їдуть до Швейцарії підкорювати вершину Маттергорн. Альпіністський досвід є в обох, вони вже разом підкорили чимало вершин, проте останній раз займалися скелелазінням ще чверть століття тому. Сходження на вершину й особливо спуск описані настільки живо, що аж мурашки по шкірі бігають. Мені було страшно, коли лише читав, а потім снилося, що я сиджу над височенним урвищем, як той атєц Фйодар на кавказькій скелі з ільфо-петровських «Дванадцяти стільців», у страшенному розпачі. От, що значить сила мистецтва. Я віддавна знаю, що Сергій Герман є альпіністом. Ще на початку дев’яностих, коли я входив із Сергієм, Володимиром Горбовим, Олесем Ганущаком (Гансом) й іншими в чудову сімку, що починала львівську газету «Ратуша», то згодом від Германа пролунала пропозиція мені приєднатися до їхньої альпіністської експедиції на Аляску. Мене переконували, що гори там невисокі, тож я легко впораюся. На Аляску я так і не поїхав, і слава Богу.

Для побудови роману властиві деякі сінематографічні риси. Плавна розповідь, у сюжетні ходи якої наразі не заглиблюватимуся, залишивши це евентуальним читачам, подеколи переривається екскурсами в недавню історію. Ці екскурсивні виділені курсивом пасажі створюють враження, наче у деяких фільмах Інґмара Берґмана, Романа Поланського чи Алана Паркера, коли настрій чи мотивація актуальних подій і вчинків пояснюється уривками з попередніх часів. Слід відзначити й літературні алюзії, що повсякчас вискакують у ході оповіді. Вони не надумані, а вплетені органічно − то в пряму мову, то в роздуми героїв, то в ліричні відступи чи сюжетні ходи. Роман на рівні вкраплень вступає в інтертекстуальний діалог із «Божественною комедією» Данте, із «Дзядами» Міцкевича, з «Портретом Доріана Грея» Вайлда, із «Святом, яке завжди з тобою» та «За рікою в затінку дерев» Гемінґвея, зі «Стороннім» Камю, з «Ловцем у житі» Селінджера, з «Бійнею № 5» Воннегута, з «Фотелем пана Дучака» Содомори, з лірикою Поля Верлена, Осипа Мандельштама, з роковими текстами AC/DC.

Слід уважніше приглянутись до образів жінок у романі. Адже за тим, як джентльмен ставиться до жінок, можна визначити рівень його елегантності, взагалі культурний рівень. До слова, елегантність є не лише стилем Германового письма, але й світоглядним його критерієм. Проте автор знає міру, тобто не переступає межі елегантності, не передає куті меду, а вібрує на межі стримування надмірної елегантності, якщо можна так висловитися.

У творі Германа існує ціла галерея жіночих образів, деякі з них фрагментарні, а деякі й наскрізні. Погляньмо на них у приблизному порядку обсягу присутності їх у тексті, і відповідно − в Реновому житті. Перша дружина Рена, яку автор воліє не називати на ім’я, була художницею, особою доволі богемною. Вона народила Ренові двох доньок − Міру і Рому, проте сім’ю не вберегла. Скинувши вину на Рена, його перша дружина, так виглядає, сама спричинилася до розлучення. Зрештою, із непрямих свідчень випливає, що вона була натурою неврівноваженою, тож не дивно, що з часом потрапила до німецької клініки, де лікувалася від депресії (чи божевілля?). Старша донька Міра не змогла пробачити батькові його сецесію з родини, тож ставилася до нього більш ніж прохолодно, практично не контактувала. Проте в кінці сюжету таки приїхала до батька в Київ, де вони відносно порозумілися. Молодша донька Рома ніколи не переривала зв’язку з батьком, була єдиною з тої родини, хто з ним постійно контактував. Мала з батьком довірчі стосунки. Другу сім’ю Рен створив із Вандою. Познайомилися вони в літаку з Києва до Відня. І ця історія їхнього знайомства є дуже літературною зі шпигунськими нотками: коли Рен побачив у неї «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца, то й собі витягнув свій примірник, що якраз нагодився в його течці, на що кобіта зреагувала − чи, бува, він не шпигує за нею. На це він відповів, що, звичайно, шпигує, і серйозно підготований до того. Таким чином почався їхній альянс. Вони одружилися й прожили довший час разом, проте розійшлися незабаром після втрати сина. Ванда безпідставно запідозрила Рена, що той начебто почав думати про повернення до колишньої дружини. Словом, розійшлися. Подруга з юності Христина (Крісті) змальована рельєфно, аж м’язисто, недаремно ж вона є спортсменкою, згодом власницею тренажерного залу в підвалі будинку навпроти свого помешкання на підходах до Високого Замку. Дуже перспективним спочатку видався образ Горпини, вже згадуваної журналістки й потенційної письменниці. Щоправда, якось малоприродно й дисонантно в тексті звучить її ім’я. Це, звичайно, краще від того варіанту, коли б Герман витягнув із класичних покладів української літератури якесь інше ім’я, хоча б − Хівря. Та й ім’я Горпина чомусь асоціюється тепер із Русланою Писанкою з відповідного фільму. Але менше з тим. Надто вже платонічні її стосунки з Реном трішки віддають святенництвом, адже за сюжетними й настроєвими вимогами жанру мала б з’явитися якась «полуничка», бодай легенька. Для чого ж тоді автор поселив Рена й Горпину в одному будинку на суміжних поверхах? Якщо вже зроблений такий хід конем, то читач мимохіть чекає не лише на умоглядну передачу життєвого досвіду мужчини в розквіті сил молодій допитливій особі, а на бодай мазохістичні якісь штучки амурні. Образ Горпини, спочатку накиданий так колоритно, із плином сторінок втратив інтригу. Можливо, тобто більш ніж імовірно, автор саме так і задумав, я ж поставився до цього образу лише як посполитий читач. Справжня мінімалістична майстерність автора виявилася у створенні образу агітаторки під час Помаранчевої революції. Той штришок, коли вона прикривала шаликом малопривабливе підборіддя на загалом симпатичному обличчі, характеризує не лише її фемінні інтенції, але й дещо більше, з політичними поглядами включно. Ця особа лише двічі вигулькнула на сторінках роману, проте її змальовано напрочуд влучно при мізерній затраті виражальних засобів, аж настільки, що вона потрапляє до розряду чіпко запам’ятовуваних персонажів. Паплюгу з бару теж зарахуємо до жіночих образів, проте він є все ж ультрафрагментарним.

Задля плекання ґендерної рівності не можна оминути й чоловічих образів. Зрештою, деякі з них є ключовими. От хоча б образ Валєри Чаплінського, який, можна сміливо сказати, грає другу скрипку в романі після Рена. Напрошуються одразу якісь паралелі з конкретними олігархами-політиками, але безпосереднього прототипу не існує. Це збірний образ. Це як у багатьох американських фільмах, коли перед титрами застережено, що всі персонажі є вигаданими й аналогії з будь-якими реальними особами не мають підстав. Образ Леона Вайсфельда, теж Ренового однокласника, як і Чаплінський, пунктирно супроводжує головного героя впродовж роману. Інші чоловічі образи є фрагментарними, тобто несуть смислове навантаження лише в окремих епізодах. Не буду зупинятися на чоловічих образах докладніше, навіть не вилущу їх усі, як зробив із жіночими. Від читачів вони так чи інак ніде не втечуть. Згадаю лишень про одну ситуацію, тобто розмову в барі під час Помаранчевої революції, яку автор препарує вельми амбівалентно, якраз завдяки цій розмові, для якої властивий, висловлюючись науково, інтерпретаційний плюралізм. Висвітлено різношерсті погляди, проте їх вкладено в уста персонажів у барі якось схематично, наче у коміксі. Розмова Рена, бармена-байкера («космополіта») та молодика («націоналіста») своєю прямолінійністю скидається на розмову Бетмена з Суперменом при ремарках Людини-павука.

Вражає сміливість чи то головного героя, чи то автора у змалюванні, точніше розшифруванні схем різноманітних оборудок. Ті оборудки відбуваються у гігантських розмірах, про них підозрюють чи то й знають щось приблизно, проте в механізми їх провадження посвячені небагато людей. Із роману ми дізнаємося про різні способи «зробити» великі гроші, начебто без порушення букви закону, проте сумнівно з морального боку.

Коли на презентації книжки Сергій Герман якось напівсумно, проте все ж іронічно сказав, що цей роман є його лебединою піснею, то одразу ж цілком іронічно зреагував Влодко Горбовий: нехай буде багатотомна лебедина пісня! Справді, це закроюється лише пролог до об’ємнішої саги про наше сьогодення. У Германа для її створення є всі передумови: письменницький талант, белетристична вправність, вже упізнаваний стиль письма, багатий життєвий досвід, колосальна літературна ерудиція. То що ж іще потрібно? Тільки сидіти й писати.

Герман С. ВМХ: Повість про велосипед без сідла / Сергій Герман. – Львів : ЛА «Піраміда», 2011. – 288 с.

Іван Лучук