Re: цензії

Сергій Жадан уже втретє впорядкував антологію сучасних українських текстів для КСД. Щоправда цього разу в центрі уваги не так літературний смак Жадана, як нова тема - футбол.

Українські письменники не раз і не двічі зізнавались у любові до футболу. Тепер у них з´явилася нагода літературно поговорити про своє хобі.

До антології "Письменники про футбол" потрапила така собі українська літературна чоловіча збірна. Вона не дуже схожа на ту, що її описав свого часу Юрій Андрухович.

До антології увійшли оповідання Юрія Андруховича, Андрія Бондаря, Юрія Винничука, Сергія Жадана, Макса Кідрука, Андрія Кокотюхи, Олега Коцарева, Володимира Сергієнка, Сашка Ушкалова, Артема Чеха та співака-літератора Фоззі.

В очі кидається неоднорідність авторів антології. Це непогано - трохи нагадує принцип радянського "паровоза" на початку поетичних збірок. Імена іменитих літераторів дозволили цілком закономірну присутність менш впізнаваних молодих письменників.

Про подібні антології в блогах часто пишуть як про "імітацію літературного процесу". З цим важко не погодитись. Але я таки не погоджусь.

Будь-які антології мають декілька цілей. Чи то це прозові, чи то поетичні, чи то ювілейні, чи то тематичні, чи тосумнівно-чесні збірки текстів.

Звісно, високою метою будь-якої антології можна назвати створення більш чи менш репрезентативної вибірки якого-небудь літературного сегменту.

Водночас поруч із цим існують інші причини укладати антології. Чи не найбільш важливою мені видається мета популяризувати літературу.

Антологія "Письменники про футбол" є чудовим прикладом популяризації та виходу книжки за межі звичної сучукрліт.

Маємо тему - футбол. Вона виглядає і по-конформістськи масово, і провокаційно водночас. Чому? Замість відповіді можна згадати будь-що про підготовку до Євро-2012.

Повертаючись до літератури, варто відзначити, що оповідання антології писалися на замовлення упорядника. Тобто вторинної сировини сумнівної актуальності тут немає. Що маємо натомість? Нові тексти.

Юрій Андрухович вийшов за межі художньої прози та написав нарис у майже репортажному стилі про злети і падіння київського "Динамо".

Сергій Жадан написав про один день із життя вболівальника - від ранкового виходу на вечірній футбол до світанкового повернення додому з єдиної гри, де ще можливе "чесне суддівство".

Юрій Винничук написав "химерну прозу" про дивний залитий вапном квадрат біля львівського стадіону. І про "матч смерті", який, можливо, відбувся в повоєнному Львові. Зловісна історія до Євро-2012, правда?

Андрій Кокотюха написав про футбол, як спосіб "пацанського" вирішення проблем та гарну альтернативу звичній "стрілі" з мордобоєм.

Фоззі написав чудовий ностальгійний текст про пригоди одержимого футболом підлітка-учня харківської ДЮСШ.

Далі можна продовжувати довго. Кожен з письменників запропонував своє бачення футбольної проблематики.

Але є "але". Антологія таки вийшла не про футбол, а про людей. Сподобається всім, хто цікавиться життями своїх ближніх. Чудова книжка для моральної підготовки до літа-2012.

Тарас Антипович. Хронос (А-ба-ба-га-ла-ма-га)

Тарас Антипович - із тих авторів, яких вічно називають "молодими письменниками". Хоча насправді Антипович написав щонайменше один роман і одну збірку оповідань. Оця вічна "молодість" полягає у відносно невеликій "розкрученості".

Роман "Хронос" - новий текст Тараса Антиповича. Його видало видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма", котре продовжує дивувати своєю "Дорослою серією". ВІвана Малковича спрацювала дивовижна "чуйка" на оригінальний текст. Такого в сучукрліті ще не писали.

Уявіть 2040 рік (це може бути анаграма з 2004?). Саме в той рік один учений відкрив, що час є матерією, речовиною, яку можна точно виміряти, зібрати в спеціальний резервуар і комусь віддати.

Для цього створено "хрономати" (як автомати, але нагадують водні пістолетики). Отриманий таким чином час використовують як донорську кров - віддають смертельно хворим, аби продовжити їхнє життя на деякий час.

Час контролює держава. Відтак (закономірно?) хрономати потрапляють на чорний ринок. І час стає ідеальною валютою для будь-яких розрахунків.

Саме цей момент є відправною точкою для роману Тараса Антиповича. Роман має 25 розділів. Разом вони охоплюють час із липня 2040 року по квітень 2047 року. Це період від винайдення хрономату до звільнення від влади часу.

Описані події відбуваються в дуже умовній країні. Деякими реаліями вона може нагадати сучасну Україну - як і в "Хворобі Лібенкрафта" Олександра Ірванця. Але важливим у "Хроносі" є не це.

В центрі уваги оповідача опиняються дуже різні люди описаної доюи. Це старці та багатії, депутати та повії, ченці та актори, вчителі та мафіозі тощо. Кожен із них по-своєму вживається в новий час. Не всі витримують випробовування можливістю безсмертя.

Асортимент пристосувань вражає. Хтось носить "флешку" з запасом у 15 тисяч років життя. Хтось використовує час як наркотик для "маятників" у день своєї смерті та назад. Хтось рятує дружину від загибелі. Хтось нападає на дітей на вулиці та повністю їх "обнуляє", тобто забирає весь життєвий час.

Окремим пластом оповіді є історії гібридів людей і тварин. Вони виникли внаслідок експериментального використання життєвого часу тварин у людях. На початку роману гібриди не є життєздатними - їх показують у зоопарку. В кінці роману все змінюється. Загалом цю сюжетну лінію було би цікаво колись прочитати як окремий новий роман.

Безперечною перевагою "Хроносу" є навіть не опис апокаліптичного світу. Цінність тут становить тонке переосмислення реалій сьогодення. Всі епізоди та персонажі роману про майбутнє мають свою первинну матрицю в нинішньому світі. Тарас Антипович змінює їх до непізнаваності, залишає тільки головне.

І навіть не це в романі найкраще.

В романі "Хронос" немає того, за що я особисто не люблю сучасні "серйозні" романи. "Хронос" приємно читати - він не дидактичний, не самозакоханий, без відтінку месіанства і не автобіографічний. Тобто роман точно сподобається всім, хто любить цікаві та гарно розказані історії.

Ірен Роздобудько. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю (Нора-Друк)

Здається, в Україні доволі мало пишуть про заробітчан. Тобто не так. Про заробітчан чимало пишуть в українських ЗМІ. Але здається, в Україні літератори мало пишуть про заробітчан.

Ірен Роздобудько прорвала цю стіну мовчання. Письменниця написала текст без осуду. "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" - чудовий приклад поліфонії точок зору та нешаблонного бачення справді складної проблеми українського заробітчанства.

Формально "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" є збіркою оповідань. Хоча з незрозумілих причин у вихідних даних книжки видавець поставив слово "роман". Менше з тим.

У центрі уваги - приватний пансіон німкені фрау Шульце, котра мешкає в німецькому містечку. У неї живе декілька сімейних і одиноких емігрантів з України. Вісім оповідань звучать саме їхніми голосами.

Тут є талановита співачка, котра мріяла співати "Лілі Марлен" у образі Марлен Дітріх. От тільки мрія стала спочатку реальністю, а потім - кошмаром.

Є ідеальна родина, котра за ширмою щоденних сімейних ритуалів приховує глибокий розлам і розрив.

Домогосподарка, дружина ділового чоловіка, котрий переїхав до Німеччини робити кар´єру. Ця жінка тримає під ліжком дивну накриту рядном скриню. Що в ній?

Хлопець, який мріє стати кіношником і працює коридорним у ґей-готелі в пошуках цікавих історій для сценаріїв. У нього в Україні якось вкрали сценарій. То чи вдасться кінокар´єра за кордоном?

Матір, яка покинула своїх дітей в Україні та замість тепла надсилає додому гроші. Та сподівається, що діти їй колись пробачать оце майже-сирітство.

Життя мешканців-українців не приховати. Та й у самої фрау Шульце в шафі є власний пов´язаний із Україною скелет. Його викриття стає "вузлом", який зв´яже чимало доль. Він поверне коріння її онуці Юстині. Він принесе щастя людям-перекотиполе, котрі намагаються знайти себе.

Історії Ірен Роздобудько направлені на порозуміння. Тут немає осуду та пустопорожнього моралізаторства.

Хоча деякі оповідання звучать аж надто мелодраматично. Хоча сама письменниця стверджує, що оповідання засновані на реальних подіях. І додає, що іноді життя карколомніше за будь-який фільм.

"Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" - хороша книжка для тих, хто любить співпереживати персонажам. Чудовий замінник російського надуманого "мила" на ТБ.

Ірина Славінська