Збірку «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля») видавці випустили нечуваним для сучасної української поезії накладом — 8 тисяч примірників. Чи знайде ця книжка стільки покупців? Гадаю, що так. Розберемося.

Почнемо з того, що заримовані рядки завжди знайдуть вдячного читача — згадаймо утаємничені шкільні «щоденники». А якщо ті «щоденники» рекомендує сам Сергій Жадан — укладач рецензованої книжки? Це ім’я справді на слуху. Письменник, що знаково відтворив тугу свого покоління за самовизначенням, яке у них відібрали політики, банкіри, олігархи й різні інші популісти.

Якось Жадан зронив фразу, що багато пояснює у його виборі збірникових персон: «Мені завжди простіше наводити приклади, ніж пояснювати їх». Так було з укладеною ним збіркою «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх 10 років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля») — рецензію на неї див. в «УМ» від 30.04.2010. Так само і з «Метаморфозами». Чому упорядник обрав саме тих десятьох, чиї прізвища фігурують на обкладинці? Найкраще слово на означення цього вибору — симпатія. Але ж симпатії, як значать психологи, — це оприявлення підсвідомих бажань. Бажань контакту зі знаком «плюс» (подібність), або «мінус» (бажана, але незреалізована можливість). Отже, наша збірка перетворюється на діагностику самого Сергія Жадана: чого йому бракує і за чим він шкодує.

Підемо за абеткою: Андрій Бондар — його вірші уміщені в «Метаморфозах», здогадно, через блазенську іронію, притаманну самому Жаданові; як і через применшене (притаманне обом) поетичне самоусвідомлення: «Просто вважати одним із кризових явищ однієї маленької творчості», — пише Бондар.

Маріанна Кіяновська з’явилася у збірці через свою дику жіночість (у віршах), якої у всій своїй попередній поезії спрагло шукає Жадан. «Плачу ціну за привідкриті двері», — пише Кіяновська, і Жадан приймає цю ставку, бо йому так само «стукає у вікно вийнятий з часу світ» і він «все ще здатний чути острови».

Олег Коцарев у «Метаморфозах» радше тому, що харків’янин.

Галина Крук — бо готова «повзи nach Osten, або просто нах…» й ламати «довгі нігті внутрішнього бунту». Щодо «повзти», то це зовсім не Жаданова лексика, але все інше у цій фразі — саме його вектор.

Дмитро Лазуткін приміщений у збірці, бо не розуміє сам, що каже, крутячи навдокіл головою, ніби японський турист із фотиком. Але раптом у цьому нескінченному оспівуванні довкілля прозирає перлина: «Добре тому хто пірнув повернувся і вижив».

Богдану Матіяш узято до компанії за примітивізм, як у Білокур; за намагання ословити те, що не піддається фіксації: ніжність кохання. За ставлення до слів, як живих істот; за бажання будь-що затриматися тут і тепер.

Світлану Поваляєву, здогадно, залучено тому, що її поезія програє її ж прозі (як і у Жадана). Можливо, саме про неї Жадан писав: «Вона поводилась, мов яка-небудь рослина, наприклад, як трава, якщо можна уявити собі траву з такою біографією» («Гімн демократичної молоді». — Х.: Фоліо, 2006).

Мар’яну Савку залучено до десяти обраних, либонь, тому, що це «лірична історія без жодних наслідків» (Сергій Жадан. Anarchy in the UKR. — Х.: Фоліо, 2005).

Чому сюди потрапили тексти Остапа Сливинського — не знаю. Може бути, що «брехати їй не хотілось, говорити правду — тим більше» (Сергій Жадан. Ворошиловград. — Х.: Фоліо, 2010).

Отже, резюме. Коли хтось шукатиме у «Метаморфозах» кращі поетичні взірці останнього десятиріччя — він буде, принаймні, спантеличений. Може, як вважає Жадан, його покоління не витворило чогось вартісного? Але сама книжка таки піде на користь: Жаданові — бо характеризує його збоку; репрезентованим авторам — бо змусить читача розшукати їхні персональні збірки; видавцям — бо за 8-тисячним накладом прозирають «прозорі речі простору прозрінь» (Маріанна Кіяновська).

Костянтин Родик