Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ — авторка шести поетичних збірок, відома поетеса, визнана «першорядним майстром» (Кость Москалець). Вона — лауреат літературної премії Грузії (ім. В. Маяковського 1982 р.), а також Crystal Vilenice (2001, Словенія), премії часописів «Сучасність», «Україна», польського літературного журналу Fraza — за кращі публікації 2000-х років.

Жодна антологія сучасної української поезії не обходиться без її творів. Учасниця численних поетичних фестивалів у низці європейських країн, вона має чимало публікацій у перекладах багатьма мовами, зокрема й окрему книжку в перекладі польською Богдана Задури «Троянда і ніж» (2009).

Її поезія, за словами американського рецензента української антології «З трьох світів» (From Three Worlds) Ендрю Вахтеля, «вирізняється суворістю форми й елегійністю почуттів... особливо вражають плинні каскади алітерацій у її чаклунських текстах...»

— Наталко, останнім часом ти більше їздиш на різні поетичні фестивалі, аніж друкуєш нові поетичні добірки. Критики мовчать про твою творчість. Чи, може, критиків уже немає...

— Не так уже багато їжджу, як здається... А щодо критиків... Можливо, критика ще дужче, ніж поезія, потребує душевної рівноваги і кабінетного способу життя, який я свого часу пропагувала і це викликало й насмішки, й обурення. А нині про них говорити не доводиться: у критичній політичній атмосфері, в украй невлаштованому побуті, загрозливій економічній, політичній та екологічній ситуації... Це називається «Покращання життя вже сьогодні»? Може, ми просто стали занадто ніжними і досі віримо в «кращі часи», щоб писати, як Шевченко, до захалявної книжечки у вільні від муштри хвилини; щоб писати, як наші попередники, на засланні, на війні, на еміграції, де, певно ж, «побутові умови» були значно тяжчими!

— Здається, ти залишилася такою ж максималісткою та романтиком, як була в часи молодості! Недавно перечитувала твої збірки — і рада, що не розчарувалася: ти дуже сильна поетичною сугестією і досить ідейна авторка!

— Дякую, як мовиться, за комплімент. Але навряд щоб я залишилася максималісткою... Зараз у мене триває затяжний «роман із романом». Мені так кортить завершити його і подивитися, що з того вийшло.

— Як гадаєш, чи не є писання прози загрозою для поета?

— Не думаю. Просто це різний спосіб мислення і відчування — чому, власне, поети й переходять на прозу, а потім нерідко повертаються знову до віршів. Так ніби каже внутрішній голос. І ті поети, кому внутрішній голос сигналізує про загрозу, — писати прозу просто не будуть. У мене такого відчуття нема. Хоч я й не пишу віршів уже понад п’ять років, чомусь упевнена, що повернуся до них. А от чи буду далі (як закінчу свій роман із романом) писати прозу, дуже сумніваюся. Може, тому, що одразу взялася за велику форму, в якій сподівалася висловити прозою все, що хотілося, — великі амбіції, з котрими, щиро кажучи, не справляюся. Створити цілий світ (а роман — це як створення світу) — достатньо один раз (жартую — але в кожному жарті є лише частка жарту). Лірика на створення світу не претендує: кожен вірш — це лиш ніби окремий маленький шматочок велетенської світової мозаїки. Тут інша естетика, більша свобода творчого вибору і творчої гри.

Хоч, можливо, це мені так здається, оскільки мій досвід прозаїка, на відміну від поетичного досвіду, зовсім невеликий за часом. Було б, напевне, цікаво почути думку тих, хто завжди писав тільки прозу.

— Повернімося до поезії. Усе-таки, чи може бути добра поезія політично заангажованою? Із твоїх поезій пригадую чи не єдину таку — із упізнаваною конкретикою останніх літ...

— Звичайно! Пригадуєш, у часи нашої молодості в літературній критиці побутував штамп «громадянська лірика»? «Політична заангажованість» тією чи іншою мірою є складовою життя сучасної людини, а поет — такий же громадянин, як і будь-хто інший, і ніщо людське йому не чуже.

Інша справа, що насправді політичну поезію писати дуже важко — важче, ніж любовну лірику. Ризикуєш написати агітку — авжеж, агітки теж потрібні, але їхній час дуже обмежений... Мабуть, аби політична поезія вийшла за межі конкретного історичного моменту і ситуації — як-от у Шевченка, в ній має бути певний позачасовий, вічний вимір. Мусиш стати пророком, а не просто звичайним агітатором. Це неймовірно важко, а то й неможливо: не дивно, що в багатьох прекрасних поетів або зовсім нема таких «політичних шедеврів», або це один-два вірші за всю поетичну кар’єру.

Утім, шедеврів у жодного поета, навіть геніального, не може бути багато.

...А який це мій «добрий політичний вірш» ти маєш на увазі? Про бухгалтерів і майорів? «Останній місяць довгої зими переживемо. Все-таки і ми у чомусь завинили...» — він навіть був отримав нагороду журналу «Сучасність» як кращий вірш 2001року.

— Так, саме його. Чи різниться, на твою думку, сучасна поезія від поезії 80-х років уже минулого століття?

— Напевно, що так. Вона стала абстрактнішою, якось менше прив’язаною до щоденного життя. Більш відкритою до тенденцій світової поезії — аж до того, що часом вірші нових українських авторів сприймаються як свого роду «переклади»... Більш, мабуть, розумною — і менш пронизливою... Коротше — зі своїми власними здобутками і невдачами, як це було і в часи наших дебютів.

— Хто з українських письменників, що творили в радянські часи, витримав, на твою думку, випробування часом?

— У радянські часи творили Тичина, Рильський, Бажан, Вінграновський — а також знищені цими «часами» Зеров, Плужник, Свідзинський, Стус. Називаю лиш поетів, і тих, кого вже нема з нами. З прозаїків — Яновський, Підмогильний, Григір Тютюнник... Список, звісно, можна продовжити згідно з особистими смаками, а також з погляду історика літератури (який, на відміну від простого читача, бачить літературний процес у цілісності, а не лише окремі видатні твори).

Якщо ти питаєш про тих сучасних авторів, що сформувалися в радянські часи, але продовжують писати досі, — то «випробування» сучасністю витримав, скажімо, Валерій Шевчук, але, мабуть, не витримав Іван Драч, чиї неймовірно талановиті, проривні дебютні збірки (від «Соняшника» до «Балад буднів») так і не знайшли гідного продовження і розвитку в його подальшій творчості.

Втім, кожен письменник має власний життєвий і творчий шлях — короткий чи тривалий, по висхідній чи навпаки — «нисхідній», уперед чи вбік; по-різному загалом складається людське життя... І якщо, скажімо, в Тичини були «Сонячні кларнети» і «Замість сонетів і октав», а в Драча — «Балади буднів», то з погляду вічності їхні подальші літературні чи й людські приватні помилки, невдачі, занепад не мають принципового значення.

Хоча для самих авторів та їхніх шанувальників, якщо вони цей занепад усвідомлюють, як той же Тичина, — занепад таланту може бути дуже печальним, навіть трагічним.

— «Літературознавці в цивільному» у не такі ще далекі часи були зацікавлені в розколі між шістдесятниками та представниками молодших генерацій, як, до слова, зацікавлені нині — в глобальнішому сенсі — в розколі України...

— Я пишаюся «вісімдесятниками», яким вдалося зберегти почуття товариськості й взаємної підтримки. Зустрічі у майстернях і кав’ярнях, так мило оспівані свого часу Віктором Небораком, котрому, до речі, нещодавно виповнилося півстоліття, переростали у справжню дружбу. Ми змінюємося, але вічні цінності, пробач за пафос, таки лишаються незмінними: моральний імператив і кантівське небо над нами. Люблю повторювати самій собі ці слова. А щодо тих, хто прагне розколоти Україну, пересварити нас одне з одним, — як мовиться, Бог їм суддя: такі речі не минуться для них чи їхніх нащадків безслідно.

Розмовляла Людмила Таран