Таких насправді чимало. А автори-політики: тут і Володимир Яворівський, і Дмитро Павличко, і Борис Олійник, і Іван Драч.

Є політики-автори: від Леоніда Кучми до Дмитра Табачника. А ще не варто забувати про Анатолія Толстоухова, котрий може і про Харцизск написати, і про "музыкальный сильно шум". Також згадаю Леоніда Черновецького, чию "Исповедь мера" свого часу мусили добровільно купувати працівники комунальних підприємств.

Тепер до тісного кола долучилася Ганна Герман із книгою "Червона Атлантида".

Чи має право літературний критик писати рецензію на подібні твори? Кожна рецензія - це ніби акт легітимізації.

Думати так, означає дозволяти політикам видавати власні тексти за гроші невідомого походження. А ще (і це найгірше) гордо називатися "письменниками".

Видана книжка - привід її читати. Прочитана книжка - привід про неї написати.

Рецензія на "Червону Атлантиду" Ганни Герман містить у собі велику спокусу перейти на особистості. Але Ролан Барт писав, що автор помер. Ну і Максиміліан Волошин повторив: "Теперь я мертв. Я стал строками книги".

Тому я спробувала забути, хто така Ганна Герман, і прочитати її книжку.

Книжечка "Червона Атлантида" видана в старих-добрих традиціях радянської книги. Абстрактний old scool малюночок на палітурці. Монохромний портрет авторки в костюмі з візерунком "під гуцульщину".

І передмова - забутий жанр у сучасній художній українській літературі. З передмови варто почати. Її написав Борис Олійник. Його текст нагадує учнівський твір. Я аж згадала школу та твори про "Хіба ревуть воли" Панаса Мирного.

Цитую: "Письменниця любить їх, не ідеалізуючи, з усім позитивом і негативом, з великим і малим горем, з нечастими радощами". Або ось: "Її реалізм подекуди межує з жорстоким натуралізмом геніального Василя Стефаника". І мій улюблений перл: "Кривда наступає фронтально".

В кінці книжки подано словничок із дещо пафосним заголовком "Антикваріат". Особливо антикварно виглядає слово "беха". Виявляється (хто б міг подумати!), воно означає авто BMW.

Ось така обгортка. Чи є всередині цукерка?

Як на мій смак, нічого смачного в "Червоній Атлантиді" немає. Єдина більш-менш читабельна річ - так званий роман "Піраміди невидимі". Ще 1998 року написання.

В ньому бачимо гуцульське село та його мешканців. Написаний літературною мовою з дещо штучними вкрапленнями галицизмів. Крім цього, текст має суттєву ваду - він позбавлений часу та простору.  

Замість просторових характеристик маємо мало чи не підліткові алегорії: Ріка, Заграниця, Столиця тощо.

Замість часу - пунктирно окреслені знаки-слова "АССР", "кооператив", "жидів стріляли", "заборонена література", "вибори", "Рух", "емігрант", "заробітчани" тощо. Я не можу назвати це "плином часу" - тут нічого не пливе. Попри повторювання лейтмотиву "Ріка".

Тон оповіді незмінний, персонажі статичні, жоден не має особливого характеру. Звісно, це можна за бажання виправдати словами про незмінність людей (à la Воланд).

Оповідач загалом любить про це поміркувати. І навіть згадує про "дві верстви" з "високою шляхетністю душі". Одна це "так званий народ", друга - "представники правдивої еліти" (с. 42).

(Зізнаюся - тут я порушила дану собі обіцянку. Тобто згадала, хто така Ганна Герман. А потім замислилася, до якого з двох прошарків вона себе зараховує)

"Піраміди невидимі" можуть бути цікаві як антропологічний матеріал. З такою ж цікавістю можна читати збірку анекдотів і/або байок.

Натомість "Червона Атлантида" вражає подібністю до естетики "богатые тоже плачут". Цей текст названо повістю, хоча я особисто не спромоглася дати йому конкретне жанрове визначення.

В тексті регулярно виникає три жіночі імені - Неля, Жанна та Лариса. Оповідач стверджує, що вони різного віку та соціального статусу. Оповідач також повідомляє, що долю всіх трьох жінок вкривають нещастя - переважно смерті дітей, зради чоловіків і Помаранчева революція. Читач може хіба що повірити на слово.

Самі персонажі не дають жодних підстав ідентифікувати себе бодай із чим-небудь. Вони картонні - як лялька, на яку одягають паперові кольорові одежинки. Хоча епітет "елегантна" виринає в тексті так часто, що виглядає мало чи не словом-паразитом.

Три персонажі вирішують написати про свою сумну долю "в три руки". Після цієї фрази, як можна передбачити, мав би починатися давній літературний прийом "текст у тексті". Але мені не вдалося розрізнити один "текст" від інших "текстів".

Слабким місцем "Червоної Атлантиди" є діалоги. Вони пласкі та позбавлені бодай якихось причинно-наслідкових зв´язків між репліками. Це могло би нагадати взірці театру абсурду, але не нагадає - аж надто серйозне обличчя тримає оповідач.

Іншим слабким місцем є надмірна пафосність оповіді. В тексті чимало пасажів про те, як треба жити. Тут міркування про молодість, про зрадливих чоловіків, про смерті - і все притрушене пафосом знання про єдиний правильний варіант життя.

Особливістю тексту є вивірена партійна лінія оповіді. Зокрема зворушили пасажі про Майдан. Нагадує стислий переказ сюжетів "блакитних" телеканалів часів холодної зими 2004 року.

 "Червона Атлантида" може зацікавити хіба що любителів серіалів і ток-шоу "Окна". Зокрема чудовим дозвіллям на один вечір може стати гра "відгадай прототипа".

Книжку завершують три оповідання, що їх названо "фресками". Філологічна освіта підказує, що така самоназва жанру має вказувати на якусь його особливість. Наприклад, на живописність. Але нічого живописного в текстах нема - на жодному з рівнів.

Фреска - живопис по сирій штукатурці. Можливо, названі "фресками" оповідання ніби натякають на свою "сирість"? Якщо так, то можу лише погодитися. Три оповідання зі збірки - це радше етюди. Чи то пак ескізи. Щось таке, з чого можна було би зробити щось.

Загалом книжка "Червона Атлантида" нічим особливим не здивувала в сенсі літературному. Натомість мені дуже цікаво, хто оплатив видання такої книжки в приватному видавництві "Довіра".

Поки чекаю на відповідь, я запаслася поп-корном. І чекаю, коли ж Василь Шкляр матеріалізує свою вдячність Ганні Герман і напише рецензію на її "Червону Атлантиду".

Ірина Славінська