Євгенія Кононенко:
— Після відпустки, яку провела на Кінбурнській косі, ніяк не могла повернутися до перекладу книги Філіпа Лабро «Ці люди». Перед відпочинком робота йшла надзвичайно добре, хотіла навіть брати до моря ноутбук і оригінал. Зупинив тільки набутий досвід, що море викидає в інше буття і робота там ніколи не йде. Коли ж опинилися знову вдома, то плідно попрацювати над «Людьми...» ніяк не виходило. Не допомагали ні улюблений чай, ні улюблена музика, ні улюблена пляшка коньяку під столом. Це тривало цілий тиждень, а робота не чекає: кожен перекладач знає, яким тяжким тягарем лягають не перекладені вчасно сторінки.

Довелося вдатися до радикальних заходів, а саме до прибирання у квартирі. А що таке сміття в моєму домі? Це книжки, книжки, книжки. Подаровані («книга — найкращий подарунок») і придбані за свої кревні в книгарнях і на книжкових ярмарках. Тяжкий спадок батьків і дідів. Їхні книжки вже не беруть не тільки букіністи, від яких чекають хоч мінімальних грошей, а й бібліотеки, що сподіваються тільки на передані в дарунок видання — це окрема тема.

Я знаю, що таке викидати книжки. Це ампутація без анестезії. Навіть старий часопис, який берігся заради якоїсь публікації когось із твоїх знайомих, може втягти у неймовірний вир щемких спогадів і асоціацій, коли на пожовклих сторінках оживають напівзабуті реалії десятирічної, а то й глибшої давнини.

Однак у голові билися сигнали несвідомого: далі так жити не можна. Це тривало кілька днів. І от зникли не тільки стоси книжок поза шафами, а й задні ряди на полицях. Моє помешкання із лігвища напівбожевільної інтелектуалки потроху перетворюється на квартиру, де стоять книжкові шафи, але на них стосів книжок до стелі вже немає. Тепер з них можна витирати пил. І підлогу вже можна замітати...

То ж через газету повідомляю свого видавця: робота над «Цими людьми» старшого за віком, проте молодого душею популярного французького письменника Філіпа Лабро відновилася. І сподіваюся, «Ці люди» продаватимуться не гірше, ніж «Елегантна їжачиха» Мюріель Барбері, яку переклала раніше. А от чи пройде ця книга тест на перетрушування і залишиться на полиці в оселях українських книгоманів... Сподіваюся, пройде. Зрештою і я викинула зі свого дому не всі книжки. Найдорожчі лишилися за склом моїх книжкових шаф.

Тарас Федюк:

— 1 жовтня готуюсь відзначити (для самого себе, звісно) 40 років літературної роботи. Сорок років, як останній ідіот, пишу вірші, і нікому (включно зі мною) це не допомогло. Але поезія — то не доля і навіть не карма: то тяжка хвороба із непередбачуваними наслідками для хворого. Втім, попри всю свою на перший погляд непотрібність і навіть шкідливість, ця психічна аномалія супроводжує людство впродовж усієї його, людства, притомної історії. А щодо моєї рідної держави, то поезія в ній протягом століть була всім. І найголовніше — чи не єдиною ознакою майбутньої можливої державності. Отож, попри всі наші політичні негаразди, я продовжую писати, точніше мені продовжує писатись.

Закінчується робота над новою книгою віршів, вона називатиметься «Хуга», і виглядає так, що це буде найскандальніша моя поетична збірка, попри всю мою нелюбов до скандалів і всіляких «піарів». Але так написалося.

А от де вже буде справжній скандал, то це у досить великій книзі спогадів, яку довго не наважувався розпочати, а оце розпочав. Просто нарешті вдалося переконати себе в тім, що написати всю правду про себе і тих, із ким зводила доля (про мертвих і живих), незважаючи на можливі судові позови і перспективу зіпсувати стосунки навіки з багатьма, варто. Без цієї правди важко буде зрозуміти і час, і людей, і всю велич чи не-велич того, що вони зробили чи наробили.

Дуже опечалений призупиненням виходу журналу «Сучасність», який редагував протягом останнього року і куди вклав немало часу і сил. Дуже сподіваюся, що у власників вистачить розуміння того, чим є «Сучасність» для України і розуміння того, що ми всі — причетні, може, лише тим і увійдемо до історії України, що вгробили цей журнал.

Людмила Таран