Інтерв’ю, яке пан Микола дав ZAXID.NET, розпочалося зі суто літературних питань та закінчилося політикою в чистому вигляді.– Пане, Миколо, якої пори року Вам найкраще пишеться? Маю на увазі не лише літературні тексти, а й культурологічні та інші… Чи натхнення не залежить, скажімо, від кольору листя, а чи його відсутності за вікном?

 – Не помічав. Найкраще пишеться на самоті, коли нікого немає поблизу, ніяких спокус, телефон вимкнений, як у чернечій келії. Але перед тим, звісно, має бути якесь накопичення матеріалу, вражень, енергії, начитка текстів... Хоча загалом я ставлюся до творчої праці як до ремесла. Є певний план, є робота, яку треба виконати в належний час, незалежно від примх натхнення. Гадаю, більшість редакторів – і українських, і закордонних – підтвердять, що я досить пунктуальний. Тобто я або відразу відмовляюся від пропозицій, або, якщо вже погоджуюсь, то намагаюся виконати вчасно.

 – Знаю, що у вас пречудова, насамперед за добором книг, бібліотека. Що нового з’явилося у ній? Або, що цікавого останнім часом ви самі прочитали, що хотіли б неодмінно порадити іншим?

 – Та ні, не така вже й чудова. Колись вона складалася переважно з художньої літератури, тепер домінує фахова – політика, соціологія, історія, філософія. Сам я за художньою літературою не стежу, але дослухаюся до порад друзів-письменників, передусім дружини. Прочитав, за її намовою, всього «українського» Вельбека, тепер ось читаю іншого її улюбленця – Джона Кьотцi (Coetzee), його останній, іще не перекладений у нас роман «Щоденник лихого року» (Diary of a Bad Year). Хоча, звісно, маю і власних улюбленців – наприклад, Боґуміла Грабала, якого читав по-чеськи ще в 70-х, коли він був заборонений. А тепер ось з’явилися блискучі переклади Юрка Винничука – спершу «Вар’яти», а тепер ось і «Я обслуговував англійського короля», правдива втіха.

 А з іншого боку, недавня смерть Олеся Ульяненка спонукала мене ще раз перечитати його романи. Чомусь «Сталінка» й досі видається найкращим. Може, це суб’єктивне. Як-не-як, я був її редактором ще на початку 90-х, коли працював у «Сучасності».

А з фахових книг, які можна порадити нефаховим читачам, я би вказав на «Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки» Володимира Кулика та «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулфа. Обидві написано блискуче, глибоко і захопливо.

– Як творча особистість Ви сформувалися у Львові, але у середині 80-х переїхали до Києва. Знаю, що принаймні на початках у столиці почувалися частиною своєрідного українського ґето. А як із цим тепер?

 – Львів – це як перше кохання. Його неможливо забути, але й неможливо пережити вдруге. Це - як Інше Життя. До Києва я таких сентиментів не маю, хоча місто мені подобається. Але на світі є й чимало інших міст, які мені теж подобаються. І в кожному з них я міг би, у принципі, жити. Ну, може, не в кожному, але, напевно, в тих, де розумію мову. І де мене розуміють. Але живу переважно в Києві, бо так склалося. Бо маю тут помешкання, маю родину. Маю певні обов’язки. Зрештою, це ще й столиця країни, яка номінально є моєю і до якої почуваю певний сентимент. Хоча, правду кажучи, я нічого не мав би проти, якби ця країна була трохи меншою. Або й зовсім малою – зі столицею, скажімо, у Львові. Бо для мене моя Україна закінчується там, де закінчується українська мова. І коли на мою українську у Харкові чи Одесі вирячують очі, як у Стамбулі чи Будапешті, то я розумію, що це вже Туреччина чи якась інша Семигородщина. У Києві буває по-різному, тож мої почуття тут складніші, сказати б, амбівалентніші. Кияни, гадаю, й самі ще не визначилися, до якого світу вони належать – українсько-європейського чи православно-руського. Одні думають так, другі інакше; вранці по-одному, ввечері по-іншому. Мені, як досліднику, тут цікаво.

– То Київ для вас належить поки що до тої меншої, «української» України? А як ви ставитеся до ідеї письменника Андруховича дати можливість Криму і Донбасу від’єднатися?..

– Андрухович, наскільки пригадую, говорив лише про Донбас. Крим – це земля насамперед кримських татар. І не нам, а тим більше не мародерам, які загарбали по війні їхні землі й оселі, вирішувати долю півострова.

Як я розумію, Андрухович сказав дуже просту й очевидну з ліберального погляду річ: якщо абсолютна більшість населення якоїсь території – Донбасу, Косова, Абхазії чи Карабаху – не почуває нічого спільного з країною, у якій живе, не поважає її мови й культури, її символів ї героїв, то не можна їх ані силоміць до цього примушувати, ані втримувати у «священних» кордонах. Якщо ми ліберали і гуманісти, то мусимо прийняти людиноцентричний, а не державоцентричний погляд на проблему. Звісно, тут виникає проблема меншин, які хотіли б лишитися у своїй країні – але за доброї волі та належного міжнародного нагляду ці проблеми можна цілком мирно вирішити: обміном територій, населення або й просто відкритими кордонами та максимальним забезпеченням прав меншин у нових державах.

Інша річ, що у нашому випадку ця ідея наразі цілком утопійна: кожна сторона вважає, що візьме гору і збудує «свою» Україну на всій її теперішній території. Я в це не вірю, але й сперечатися із «соборниками» не маю наміру. На все свій час. Особисто для мене Україна закінчується на історичних кордонах Речі Посполитої та Гетьманщини. Все решта – Дике Поле. А те, що там, мовляв, теж є «свідомі українці», мене ні в чому не переконує. Українці є і на Холмщині, і на Берестейщині, і в Канаді, і, може, навіть на Кубані. То й що? Найрозумніше, до речі, що міг би зробити сьогодні Путін, це подарувати нам ще й Кубань укупі з Курщиною та Воронежчиною. Тоді б навіть без «тушок» його аґентура складала в парламенті конституційну більшість – з усіма бажаними для Кремля наслідками.

Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови. Це, як мені здається, все, що хотів сказати своїм землякам Юрій Андрухович.

– Гаразд, а чи немає в теперішній ситуації провини того ж таки Андруховича та всіх інших “противсіхів” і “противсіхічок” із відомими прізвищами? Невже вони перед другим туром не розуміли, що гасло “обоє однакові” об’єктивно працює на Януковича та всіх тих українофобів, котрі неодмінно повернуться разом із ним?

– Ви помиляєтесь: Андрухович себе до «противсіхів» не зараховує. А взагалі, за великим рахунком, провина лежить на всіх, на кожному з нас, і якщо вже роздавати догани, то починати слід, певно, з самої Тимошенко, котра приклалася – спільно з Ющенком – до перемоги Януковича куди більше за всіх «противсіхів». Проте жодного каяття чи вибачення ми від неї не почули – ні за п’яного Луценка, ні за снайпера-Лозинського, ні за «велику коаліцію» з регіоналами, ні за ганебне підхіхікування Путіну, ні за багато чого іншого. А від Ющенка ми почули лише, що сьогоднішня ситуація – це вже наші, а не його проблеми. Не знаю, чого тут більше – хамства чи дурощів. Боюся, що цей нарцисичний рагуль так ніколи й не зрозуміє, як глибоко він за п’ять років закопав усі гарні ідеї – і демократії, і національного відродження. Приблизно як Єльцин, за нездарність якого Росія, а заразом і ми, розплачується тепер правлінням Путіна.

Якщо ж говорити про український електорат, то, нагадаю: за Януковича проголосували 33% населення. Третина тих, хто має право голосу. Ось вони й вирішили наше майбутнє на найближчі роки або й десятиліття. Їм насамперед і треба дякувати. А ще, нагадаю, 31% виборців не пішов голосувати взагалі. Бо має все в носі. Це теж, між іншим, голосування проти всіх, тільки пасивне. І ніхто їх не лає й не звинувачує. Бо вони показали свою дулю обом кандидатам мовчки. А п’ять відсотків зробили це вголос, демонстративно, і на них тепер вішають усіх собак. Хоча соціологи, між іншим, стверджують, що серед «противсіхів» найбільше було Тигипкових виборців, а не Ющенкових. Та річ не в тім.

Мені вкрай не подобається істеричне цькування цих бідолашних п’яти відсотків. Фактично це перекладання з хворої голови на здорову. Це зняття відповідальності з помаранчевих вожденят і з усього суспільства та перекладання її на невелику групу людей, котра наважилась нагадати нам і політикам, що поняття моральності теж має значення. Я поважаю цей вибір, хоча і вважаю його в теперішній ситуації політично хибним. Це глибоко трагічна ситуація – коли моральні засади вступають у суперечність із політичною доцільністю. З політичної точки зору ми можемо критикувати цей вибір і доводити його помилковість. Але ми не маємо права його таврувати й паплюжити, бо це чесний вибір, хоч, можливо, й дещо наївний. Це все-таки вибір свідомих громадян, а не феодальних підданих.

– І що ж тепер? Судячи з ваших виступів у ЗМІ, нічого доброго найближчим часом нас не очікує?         

– Боюсь, що справді нічого. Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»).

Росія для «креолів» – не батьківщина, а лише ситуаційний союзник, потрібний для домінування над аборигенами. Приблизно як ольстерським «креолам» потрібен Лондон, щоб домінувати над ірландцями. Коли б аборигени в Україні були слабшими чи менш чисельними, то місцеві «креоли» могли б давати собі раду без Москви – як це робить останнім часом у Білорусі креольський режим Лукашенка. Або як це зробили колись креоли у Північній та Південній Америці – відокремившись від Англії та Іспанії, – не для того зовсім, щоб розбудовувати там державу ацтеків чи майя.

Але в кожній ситуації можна знайти якийсь позитив. У нашій ситуації позитив полягає в тому, що зникає нарешті двозначність, яка існувала протягом двадцяти років, коли ніхто не міг до пуття відповісти, яку ми державу будуємо – креольску чи українську. Або куди інтеґруємось – у Європу чи Євразію, у перший світ чи третій. Тепер принаймні все стає на свої місця, всі речі отримують справжні імена. Януковичі із табачниками нарешті позбавили українців ілюзій – і принаймні за це їм варто подякувати. Вони дали чітко нам зрозуміти, хто в цілий країні білий, а хто чорний. Кому дивитись артхаузні фільми («білою» мовою, звісно), а кому працювати на бурякових плантаціях. Кому гасати на мерседесах, а кому класти під ті мерседеси асфальт. Колоніальний світ дає різні приклади розв’язання подібних проблем. Наприклад, Південна Африка часів апартеїду. Хоча, припускаю, є й інші варіанти.

Довідка ZAXID.NET     

Микола Рябчук — письменник, поет, літературний критик, політолог, дослідник. Народився 1953 року в Луцьку. Закінчив Літературний інститут ім. Горького в Москві. Працював у провідних друкованих виданнях України («Всесвіт», «Сучасність», «День», «Критика»). Викладає в провідних університетах Сполучених Штатів. Автор численних книжок, які видаються не лише в Україні, а й у США та Європі.