Талановита книжка — це дзеркало, яке письменник підносить суспільству, причому показує воно завжди набагато більше, ніж хотів автор. Прозова тетралогія Юрія Завгороднього «Ошукані шукачі скарбів» (видавництво «Задруга», 2009), над якою він працював десять останніх років, належить саме до таких творів.

Точно визначити жанровий різновид «Шукачів» важко, бо в них можна побачити ознаки роману авантюрно­пригодницького, детективного, кримінального тощо. Уже перший твір, названий автором «За що?..», від самого початку примушує читача поринути у сповнену небезпек атмосферу протистоян­ня двох угруповань. Інтрига розгортається навколо дискети з інформацією про старовинне підземне поховання з великою кількістю коштовностей: його відшукав старий Учитель і передав координати одному з учнів, але про це дізнались конкуренти. Однак не переповідатиму перипетії хвацько закрученого сюжету, присмаченого інтелектуальною та психологічною грою, який закінчується загибеллю й одних, і других, коли починає діяти таємнича третя сила, що захищає скарб від непроханих зазіхальників.

У продовженні залишається тільки один персонаж, ключовий для тетралогії: у «Відлунні зі схрону» він знаходить ретельно замаскований командний бункер УПА, де зберігаються цінності, причому пошук провадиться з ініціативи закордонної Організації. А в романі «Не заглядай до прірви» він під примусом бандитів робить другу спробу проникнути в підземне поховання, що теж закінчується трагедією. Але він знов рятується.

Звичайно, як і задумував автор, прозора символіка «пошуку скарбів» — матеріальних чи духовних, справжніх чи ілюзорних — лежить на поверхні. Але у чотирикнижжі Завгороднього, попри деяке багатослів’я та патетичність, є відображення речей глибших і симптоматичніших. Воно засвідчило істотні зрушення у свідомості українства упродовж останніх двадцяти років, які можна назвати ерозією патріотизму в суспільстві, що звихнулося на збагаченні.

Сиволічним є те, що читач так і не дізнається справжнього імені головного героя. Замолоду він брав участь у спецопераціях за кордоном, де допомагав латиноамериканським партизанам, тому мав псевдонім Карлос. У першому романі він діє під кличкою Малий, у другому — Бруно, у третьому — під обома. У четвертому творі, названому «Остання справа Втікача», він узагалі безіменний, тож мимоволі виникає сумнів, чи про того самого героя йдеться. Втрата власного імені головної дійової особи — яскравий символ утрати національної ідентичності...

Романи Завгороднього засвідчили ще дві виразні тенденції. Перша — моральне переродження представників національно­демократичного табору, які у вісімдесяті роки виборювали незалежність країни, а відтак пішли на різні посади розбудовувати державу та творити національний бізнес, часто­густо успішно поєднуючи одне з другим. Уособлює цю тенденцію держслужбовецьбізнесмен Довбня, який хоч позірно тримається національно­патріотичної риторики, але насправді керується цілком меркантильними мотивами: побільше урвати.

Друга тенденція стосується учасників національно­визвольних змагань середини двадцятого сторіччя, їхніх спадкоємців та людей, близьких до Організації (назва відверто натякає на ОУН). Упродовж десятиліть вони зберігали вірність українським ідеалам, які, на жаль, у нових умовах сучасної країни зазнають ерозії під впливом атмосфери гонитви за прибутком. І тому спритні ділки на зразок депутата Макса легко використовують їх як ширму для нечистих оборудок. Цей тип також належить до добре впізнаваної когорти борців за власні кишені, про яких один із персонажів висловлюється так: «...Аж цікаво мені — вони стають шахраями й пройдисвітами вже після обрання до парламенту чи їх туди можна висувати тільки після перевірки про досягнення певного злодійського вишколу?».

А тому, здається мені, що назва тетралогії поширюється не лише на дійових осіб, більшість яких намагається постійно дурити суперників та партнерів, а ті відповідають їм взаємністю. Ошукані шукачі скарбів — то передусім рядові громадяни, які зневірилися чекати на світло в кінці тунелю.

Вiктор Мельник