Харівське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» після успіху Люко Дашвара (якщо вірити їхнім звітам, книги цього автора розійшлися на ринку стотисячним тиражем) вирішило попробувати щастя з іншими лауреатами літературного конкурсу «Коронація слова» i взялося видавати твори відразу трьох письменників: Володимира Лиса з романом «Століття Якова», Мирославу Замойську — з «Гонихмарником» та Ярославу Бакалець — з романом «Із сьомого дна». Якщо дві останні книги ще готують до друку, то твір народного синоптика з Луцька Володимира Лиса вже відбув свою презентацію. За простенькою обкладинкою, що більше нагадує підручник із природознавства, ховається сильний, смачний, пронизаний інтригою твір. Всього 227 сторінок, котрі не залишать читача у спокої, поки він не проковтне останню букву.

«Після «Століття Якова» склад «першого ешелону» сучасної української літератури доведеться переглянути», — так відгукнулася про новий роман Оксана Забужко, яка в журі ювілейного конкурсу «Гранд–коронація» відзначила твір Лиса і, власне, пролобіювала його на переможця. З гранд–дамою української літератури сперечатися негоже. Дійсно, «Століття Якова» змушує пригадати «Непростих» Тараса Прохаська й «Солодку Дарусю» Марії Матіос, які входять у «перший ешелон» нашого красного письменства й формують окрему жанрову нішу — сімейну сагу. Хоча, може, декому дефініція «сага» здасться заголосною щодо творів, обсяг яких не сягає й пятисот сторінок. Проте за насиченістю сюжету, психологізмом та завдяки присутності десятка добре виписаних характерів вищезгадані твори претендують на це гучне звання.

Центральний персонаж роману «Століття Якова» — столітній дід з українського Полісся, у житті якого відбилися значимі історичні події ХХ століття й особисті драми. І якщо у «Солодкій Дарусі» особисте було наслідком історичного, то у «Столітті Якова» інтимна лінія героя просто накладається на історичні обставини. Звісно, герой роману — постать вигадана, так би мовити, збірна. «Мені було трохи більше 30 років, як одного дня мій старий дід із глухого поліського хутора, притулившись до одвірка, промовив: «Життя промайнуло як один день». Тоді я задумався над його словами», — визначає витоки роману Володимир Лис. Ще одним поштовхом до створення поліської саги став інший знайомий столітній дід, котрий, незважаючи на вік, чіпко тримався за життя. Так у «Столітті Якова» з’явилося кілька сюжетних ліній, що ниточками тягнулися від трьох любовей головного героя Якова: першого чистого кохання до селянки Уляни, другого пристрасного до панянки Зосі й третього батьківського почуття до наркоманки Олени, яка напівживою прибилася до його двору. Ці любові провели поліщука через польське панування, військо, криївки УПА, радянські злидні. Таким чином, ми повертаємося до того, що наболіло, але про що довгий час треба було мовчати, й від того біль пережитого застиг тугою гематомою у родовій пам’яті. «Це той тренд, у якому українська література збігається зараз із мейнстрімом європейських літературних пошуків, — осмислення й переосмислення досвіду ХХ століття, який досі залишився непроговорений», — резюмує Оксана Забужко.

Написавши «Століття Якова», Володимир Лис виклав черговий пазл на національній літературній карті сімейних драм: після буковинської й карпатської історій тепер маємо й поліську. Логічно було б отримати сімейні саги Центральної (здається, над цим уже працює Василь Шкляр, готуючи продовження житія отамана Чорного Ворона з роману «Залишенець»), Східної й Південної України. Власне, все те, що ми знаємо з історії, проте краще вивчаємо, коли окремі «розділи» є сторінками iз власного родинного роману.

Наталка Дмитренко