Тому років двісті, як дитячі видавництва вдаються до хитрощів: перевидають популярні пригодницькі твори «для дорослих» у привабливому для юні оформленні й адаптуючи їхні тексти для менш досвідченої авдиторії. Чи не першими такої трансформації зазнали «Дон Кіхот», «Гуллівер» та «Три мушкетери». Аж ось ця практика докотилася й до України: вінницьке дитяче видавництво «Теза» перевело зі статусу фантастики до розряду підліткового читва книжку Олега Дивова «Храбр».

«Храбр» вийшов кілька років тому в Росії й одразу здобувся на відзнаки у науково–фантастичному середовищі. Автор — наш земляк, що мешкає нині під Москвою, — доволі відомий НФ–письменник. Гарний переклад українською зробив експерт «Книжки року» Іван Андрусяк. А редактором українського варіанта роману стала відома поетка Мар’яна Кіяновська. Важко сказати, наскільки вони узгодили з автором втручання в первісний текст, але так званих сцен насильства лишилося тут чимало й доволі натуралістичних, як–от: «Волот важко дихав, у порожній очниці при кожному вдиху слабко пузирилася кров». Крові й жорстокості забагато, як на підлітків, ні? А втім, у щоденному телеефірі вони стикаються з брутальнішою сценографією.

«Храбр» — це типова криптоісторія: твір, що змальовує нібито прихований причинно–наслідковий механізм добре відомих подій. У нашому випадку — це «біографія» богатиря руського Іллі Муромця (за його життя, вважає О. Дивов, слова «богатир» іще не було, а витязів іменували саме «храбрами»). І звали його тоді Іллею Урманином, тобто, вихідцем зі Скандинавії, з вікінгів–норманів.

Власне, нічого екстравагантного в такій інтерпретації немає; ця версія — поміж інших — існує серед істориків літератури. Автор і не прагне бути першовідкривачем, у післяслові пише: «Храбр» претендує не на свіжий погляд, а на занурення в атмосферу того часу». А «занурення в атмосферу» — це головна ознака таких популярних нині рольових історичних вистав–реконструкцій. Отже, Олег Дивов розробив сценарій та зрежисував костюмовану екшн–реконструкцію з часів князя Володимира, хрестителя Русі.

Наш письменник–криптоісторик вважає, що «ми, загалом беручи, забігли недалеко вперед у розумовому розвитку, просто ми знаємо більше слів». За цією логікою, в ХІ столітті при княжому дворі плелися такі самі інтриги, що й нині, приміром, на Банковій. «Ілля, як і будь–який княжий муж, чудово знав: навколо вирує приховане, таємне життя», — таємниці «мадридського двору» поза билинами є декорацією усього твору. Із сумним співчуттям ідеться про тяжку долю володаря («гріхи за ним числилися непрості — страшні, князівські») і про незавидну участь давніх олігархів, що намагаються розіграти несанкціоновану «президентом» власну партію («маленька людина завжди помиляється, вплутуючись у справи князів, думав Ілля»).

Наприкінці твору бачимо Муромця–Урманина мудрим політиком («княжий муж») та досвідченим дипломатом (двічі побував з офіційною місією в Константинополі). Але передовсім він залишається військовим (як і вся тодішня еліта) — таким собі генералом генштабу. Якого роду військ? — спитаєте ви. В авторській післямові читаємо, що «Храбр» описує «поліцейську і диверсійну роботу Іллі Урманина». Як поліцейський, він відновлював громадський порядок після злочинних дій Солов’я–розбійника. Як диверсант — коли на чолі спецназу ліквідовував «мера» Херсонеса, котрий вийшов з–під урядового контролю. А оскільки «біографію» Іллі простежено до 50–річного віку, цілком можливе продовження книжки, де він виконуватиме й суто конкістадорську роботу. На останніх сторінках храбр–генерал дорогою до Єрусалима міркує: чи важкий та габаритний є Гріб Господень, і чи пильно його охороняють? «Він просто вважає, що все добре треба тягнути додому, на Русь», — поблажливо коментує автор специфічні роздуми свого героя.

А взагалі–то наш Ілля — справжній державець–господар, що дбає насамперед про економічну міць країни («налагодив торгові шляхи так, що рух по них тривав цілий рік»). Він переймається вихованням молодших громадян («битися вміє, а жити не навчений»). Не цурається суто чоловічих розваг (випити в компанії меду та «покричати і посвістити від душі було дуже приємно»). Він демократично відкритий у спілкуванні («дядьку Ілля!», — так звертаються до нього підлеглі). А головне — любимий рядовими бойовий офіцер («Шикуйсь, — наказав Ілля неголосно, але його почули»).

Сучасної лексики, якою я оце оперую, в романі немає, як нема і пародійної іронії — утім, суть описуваних подій та процесів саме така («просто ми знаємо більше слів»). О. Дивов уникає модерних означень навіть тоді, коли контекст наполегливо їх нам підказує. Наприклад: «Микола носив обвислі вуса й голив голову, залишаючи тільки довгий чуб, який спускався з маківки на ліве вухо, прикрашене важкою золотою сергою», та вдягався у «широченні штани із зеленого шовку». Й усім своїм строєм «Храбр» нагадує славний роман Івана Білика «Меч Арея», де гунський вождь Аттіла виявляється князем київським Богданом Гатилом. В обох творах наприкінці навіть додано аналіз історичних джерел, що, на переконання авторів, засвідчують леґітимність висунутих гіпотез.

Найяскравіший та найзагадковіший епізод «Храбра», звичайно, — двобій Іллі з Солов’єм–розбійником. Справді, що це був за один? У тексті його звуть Соловий — за кольором вовни, котрою той густо вкритий. У самокоментарях О. Дивов ідентифікує цього билинного персонажа то зі сніговою людиною, то з неандертальцями або й «просто дикою людиною». На думку автора, в описувані часи ці істоти незрідка зустрічалися по всьому світі; їх фіксує навіть грецька міфологія. Коли Ілля привозить полоненого розбійника на княжий двір, то питає в митрополита–візантійця: чи трапляється таке диво на його батьківщині? «У Греції все є, — відповідає ієрарх. — У нас вони звуться пАни». У «Храбрі» тих істот кличуть «волотами» (від слова «велет»).

Але найпікантнішим є натяк на те, що й Ілля Урманин — наполовину волот. Й ексклюзивних бойових мистецтв (з елементами бойового гопака і кунг–фу) навчився він у билинного Святогора, котрий, виявляється, — теж волот (тільки не лісовий, як Розбійник, а гірський). Саме тому, дає знати автор, наш Ілля часто–густо поводиться геть не так, як велить стройовий статут великокняжого дружинника: «Кинув сокиру під ноги і взявся гулко барабанити кулачиськами по грудях, завиваючи і гарчачи. Стрибаючи на місці. Корчачи звірячі міни», — ну, чисто тобі Кінґ–Конґ. Та, з іншого боку, чим це відрізняється від рингової увертюри в сучасному професійному боксі? Адже храбр улаштовує це шоу з тією самою суто прагматичною метою: «За якусь мить, добряче розпалившись, Ілля відчув себе звично впевненим». А ще — у намаганні збити супротивників із пантелику та сподіванні, що ті «позабувають з переляку» свої тактичні плани на двобій. Нічого, як–то кажуть, особистого. Таки правий Олег Дивов: ми недалеко вперед забігли в розумовому розвитку...

* * *

«Храбр» починає нове життя — яко твір для тінейджерів. Зберігши при цьому принади свого попереднього, «дорослого» буття: міцну реалістичну логіку; не сентиментальний, жорсткий навіть опис подій; вивірену за зразками першосортних бестселерів сюжетну динаміку; поважну й відповідальну гру з історією і водночас — незакомплексовану, але вмотивовану фантазію; відсутність псевдопедагогічного сюсюкання та лобової дидактики. Судячи з усього, доля цьому новому варіантові «Храбра» лягає щаслива. Принаймні з точки зору літературної критики з’ява цієї книжки в сегменті підліткової літератури — безумовна подія.

Костянтин Родик