їхньому книжковому «наборі» на кожен день з українських письменників: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Анатолій Дністровий, Євген Пєшковський, Тарас Прохасько і Віктор Неборак, а із зарубіжних: Оноре де Бальзак, Марсель Пруст, Проспер Меріме...

Олег КЛИМЧУК, телевізійник, Київ:

— Я зараз читаю здебільшого історіографічні книги. Одна з них про історію україно-польських стосунків. Ця книга знадобилося мені у роботі. Нещодавно був приємно вражений прочитаною книгою. Роман англійки українського походження Марини Левицької «Коротка історія тракторів українською», який свого часу став сенсацією в англомовній Європі. Упродовж року його було перекладено на 26 мов. Щоправда, в самій Україні твір, який написала британська письменниця, не можна знайти рідною мовою. Не зважаючи на таку незвичну назву, в книзі зовсім не йдеться про трактори. Насправді, це захоплююча історія про життя однієї української родини у післявоєнний період, про стосунки між батьками і дітьми. Саме тому жанр роману було визначено як «трагікомічну сімейну сагу». Британські газети визнали цей твір одним з найпопулярніших і зазначили, що історії дуже повчальні. Як на мене, ця книга є «життєпізнавальною».

Остання прочитана мною книга — новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Несподіваних та невідомих фактів я для себе не відкрив у цій книзі, бо всі історії, які автор переповідає читачеві, я неодноразово чув ще від своїх дідусів, бабусь та родичів. Проте Оксана Забужко зуміла все це майстерно поєднати та надати літературної форми. Зауважень до авторського бачення письменниці цього твору у мене немає, адже їй вдалося підсумувати в одній книзі чим жила Україна протягом тривалого часу. Взагалі я читаю різне, паралельно можу братися за декілька книг. Не мислю себе без літератури, тому щодня мушу хоч трішки почитати. Навіть попри заклопотаність сучасного життя, читати можна завжди і всюди. Люди знаходять собі виправдання, що у них немає часу. Звичайно є багато речей які відволікають, яскравим прикладом є телебачення, багато часу проводимо з друзями.

Я не вирізняю для себе чіткого спрямування на зарубіжних письменників чи вітчизняних, в літературі головне, щоб книга була цікавою. Проте я ніколи не дозволяю собі читати жовті видання: ані газети, ані книги. Це мене не цікавить. Твори, які я неодноразово перечитую, належать перу Роше де ля Паш. Він ще зовсім не вивчений в Україні і невідомий для широкого загалу. Творчість Франка Івана Яковича завжди притягує до себе знову й знову.

В усіх людей настільки різні літературні смаки. Наприклад, моя дружина дуже багато читає, але її вподобання та літературні смаки кардинально розходяться з моїми. На щастя, сьогодні книжковий ринок розрахований на будь-якого споживача. Можна вибрати кожному щось своє.

Роман ІВАНИЧУК, письменник, Львів:

— Оскільки я — письменник, тому читаю все і у великій кількості. Я щойно дочитав книгу Ігоря Мельника «Львівські вулиці». Вона здалася надзвичайно цікавою для мене як для львів’янина. Прочитайте і для вас відкриються всі таємниці, що їх приховують львівські вулиці, про їх архітектуру та історію. Мене здебільшого цікавлять прозові твори. Я читаю постійно під будь-який настрій, книга за книгою, адже це моя робота. Друге прочитання творів є страшенно цікавим процесом, особливо класична література, яку я читав у юності. А тепер я перечитую Бальзака, Меріме і всіх класиків вдруге, а це вже зовсім інше сприйняття. Читати треба незалежно від історичної епохи чи пори року. Я не уявляю таку людину, яка вважає себе освіченою, але не читає. Тут немає якоїсь вибірковості. На відпочинку я не читаю, але в мене його практично немає. Твори українських класиків — настільна книга для українців. Без сумніву, Іван Франко, Тарас Шевченко із «Кобзарем», Павло Загребельний — велети українського слова. Будучи літератором, намагаюсь орієнтуватись і у зарубіжній літературі. Українську літературу я повинен знати досконало, тому прагну цього досягати. Вразив мене Євген Пашковський своїм романом «Щоденний жезл». Я не впевнений, що кожен зможе прочитати його з початку до кінця, це так як читати Джойса чи Марселя Пруста. Але це нове явище у нашій літературі. Я думаю, що пересічний читач не зацікавиться ним, він ймовірніше надасть перевагу детективам. Літературні твори, виражені потоком свідомості, — дуже складні, поважні, тому до них треба бути підготовленим, як до сприйняття симфонічної музики. Я прочитав незліченну кількість захоплюючих книг, з них декілька я б рекомендував як найкращі, але список величенький. Сучасна українська література є дуже різноманітною. Вона зараз знаходиться в процесі пошуку і навіть наразі в ній присутні певні відхилення, збочення (на порнографію, лайку). Та попри це є й дуже поважна література, навіть з молодшої генерації. Її представниками є Оксана Забужко, Віктор Неборак ...

Вікторія СКЛЯРОВА, екскурсовод, Харків:

— Зазвичай, читаю публіцистику, а також багато історичної та краєзнавчої літератури — вона безпосередньо пов’язані з моєю професією. Із цього переліку книжок рекомендую прочитати повне видання творів Григорія Сковороди. Його упорядником є літературознавець Леонід Ушкалов. Почати знайомство варто з «Листування філософа з учнем Михайлом Ковалінським», адже майже в кожному з цих листів містяться або невеличкі філософські трактати, або глибокі думки. Потім уже буде доречно ознайомитися й з рештою його праць. На мою думку, цю збірку слід прочитати кожному, хто сповідує українські цінності. У межах екскурсій, які я проводжу, є невеличкий маршрут «Шляхами Григорія Сковороди». Він починається з Харкова. Далі мандруємо на околицю міста — в невеличкий міста, а потім навпростець до села, де мандрівний філософ пішов з життя. Нині на цьому місці розташовані невеличкий музей-садиба і парк. Для цього маршруту я підготувала мої улюблені цитати й думки Григорія Сковороди, надрукувала їх і завжди роздаю нашим туристам. Таким чином, маю нагоду вкотре повертатися до його творчості.

Щодо сучасної української літератури, то з нових імен мені найбільше імпонує Олег Короташ. Його поезія має здатність зачаровувати. Нещодавно вийшла його книжка віршів «Елегії острова Патмос». Із відомих сучасників — це Марія Матіос. Кожен її твір заслуговує на читацьку увагу. Читаю й перечитую публіцистичні твори Сергія Жадана. До вподоби поезія Олега Коцарєва. Вражають і окремі моменти у творчості Сергія Пантюка.

Коли мені сумно, беру в руки книжку Богдани Матіяш «Розмови з Богом». Такий вид інтимності, який демонструє Богдана Матіяш у своїй поетичній збірці «Розмови з Богом», не дуже властивий сучасній молодій українській поезії, але має давню традицію в літературі. Лірична героїня звіряється Богові з найглибших своїх переживань, і часом почуваєшся трохи ніяково — людині складно зрозуміти до такої міри іншого. Цілий світ постає за тими розмовами, прекрасний і болісний, часом тужливий, часом сповнений тихої радості. Богдана Матіяш — редактор видавництва та часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Автор презентувала книжку в Харкові три роки тому, відтоді вона стала однією з моїх улюблених письменниць. Якщо говорити про зарубіжну літературу, то нещодавно читала «Сідхартха» Германа Гессе. Я рекомендувала її всім своїм друзям і пропоную познайомитися з творчістю Гессе читачам газети «День». Загалом мені подобається його стиль написання. В російській літературі я знайшла для себе дуже цікаву книжку «Даніель Штайн, перекладач», яку написала Людмила Улицька. Всі, хто її прочитав, дуже задоволені й дякують мені за рекомендацію. Для любителів жіночих романів цікавим твором цієї ж авторки буде плач про сім’ю «Медея та її діти». У книжці розповідається про відносини татар, українців та росіян у Криму. Цей твір слід розглядати з погляду правозахисника, хоч тут поєднуються різноманітні сюжетні лінії. Людмила Улицька — моя найулюбленіша російська письменниця, а з російськомовних українських літераторів мені до вподоби наша харків’янка Анастасія Афанасьєва. Вона перемогла на літературному конкурсі російськомовних неросійських письменників у Москві. За кордоном стосовно літераторів функціонує цікавий ракурс бачення, тому й оцінили поезію цієї авторки як досить потужну. Останнім часом читаю книжку Романа Кіся «Квадриѓа: Невипадкові думки з Високого Верху (філософський щоденник)». Це велика книжка, вже сьомий твір автора — відомого українського етнокультуролога, який мешкає високо в горах. Йому треба подолати близько 7 км, аби дістатися до найближчої станції. Книжка складається за змістом з його філософських щоденників, що собою становлять роздуми високоосвіченої людини над причинами культурної кризи в Україні, шляхами її подолання, також сюди ввійшли твори його ранньої поезії на духовні теми. Твір запам’ятовується читачам невипадковою смислотворчістю.

Галина БАБІЙ, радіожурналіст, Київ:

— Тільки-но завершила прочитання книги Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Товста книга, яка стала знаковою подією минулого року в книжковому світі України. Я вважаю, що її повинен прочитати кожен українець, аби краще пізнати свою країну та її історію. Здебільшого доводиться читати періодику, аналітику в інтернеті. Відтак хотілося вже перейти на художню літературу для душі, яку щастить читати або у вечірній час, або ж у відпустці. Зазвичай надаю перевагу розумним авторам та якісним книжкам. Детективи, мильні опери та романи — це все не для мене. Сучасна українська література — дуже різноманітна і різнопланова. Мене цікавлять книги багатьох авторів, передусім, звісно тих, хто вже утвердився. Право бути читаними авторами вже здобули Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Шкляр з своїм романом «Чорний ворон» завоював читацькі симпатії на українських теренах. Із задоволенням читаю твори молодої генерації: Анатолія Дністрового, Ірену Карпу, іноді дуже весело пишуть брати Капранови, чудові люди й автори... неможливо всіх перелічити, може, когось й ображу, адже сучасники літератури доволі перспективні у своїх починаннях. Люблю поезію Івана Малковича.

Нещодавно вийшов у світ унікальний проект — збірка «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років». Грецьке слово «дека», що перекладається як «десять», дивовижним чином об’єднало 10 вишуканих історій від 10 найпопулярніших авторів 10 перших років нового тисячоліття. Антологія, що не має аналогів в Україні, об’єднала Софію Андрухович, Любка Дереша, Анатолія Дністрового, Сергія Жадана, Ірену Карпу, Світлану Пиркало, Тараса Прохаська, Світлану Поваляєву, Наталку Сняданко та Сашка Ушкалова. Це та плеяда молодих людей, яким є що сказати усім нам. Я ще заздалегідь перед відпусткою відкладала на відпочинок прочитання книжки Адама Міхніка (засновник і головний редактор «Газети виборчої» у Польщі), яку він рік тому презентував у Києві. Відпустка промайнула швидко, а книгу таки дочитати не вдалося, на половині зупинилася. Це так звана енциклопедія руху супротиву у Польщі у 80-х роках, хрестоматія для тих, хто хотів би відстоювати справжню Україну. З превеликим задоволенням прочитала б твори Юрія Винничука.

Зараз такий настрій у суспільстві, що для кожного українця буде доречно взяти в руки «Кобзар». Я думаю, що люди, які знаються на літературі, завжди обиратимуть достойних авторів, а невігласам рекомендуй чи ні, а вони все одно не читатимуть. Зарубіжна література завжди брала мене в полон світовою класикою. Був час, коли я страшенно любила читати китайську класику, їхніх філософів, згодом я захопилася філософією і читала Ніцше. Потім був такий період, коли я читала таких авторів як Хорхе Луї Борхес. На жаль, це все вже в минулому.

Звісно хотілося б прочитати щось з нового. Я знаю, що Юрій Андрухович зараз пише новий роман, який називатиметься «111», це своєрідні ремарки про 111 міст, в яких він жив або, принаймні, побував. З нетерпінням чекаю на видання роману.

Підготувала Ліна Тимощук